Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Отож наше лiтературне поколiння розминулося iз ще живими тодi класиками, але так чи iнакше мусило вийти на шкафут мистецькоi галери, де – бiля штурвалу – зайняли мiсце лiтературнi посередностi, що iх згуртував бiля себе збайдужiлий до всього, крiм мiцних напоiв, голова Львiвськоi органiзацii Спiлки письменникiв Украiни Петро Козланюк, який сам – я повинен це сказати – посереднiстю не був: був вiн жертвою радянськоi бездуховностi й безперспективностi; стати справжнiм письменником не мав мужностi, а створювати читабельну комунiстичну жуйку – пробував, але це йому не вдавалось, i вiн дочасу поламав перо.

Та знаходилась на палубi галери, на наше щастя, Ірина Вiльде й смiливо виходив по трапу могутнiй письменник, до пори потiм згаслий, – Григорiй Тютюнник.

Атмосфера для нашого розвитку була бiльш-менш сприятливою: ректор Євген Лазаренко розбурхав сонне царство унiверситету. Вiдбулося велике свято Франкового сторiччя, Нагуевичi стали студентською Меккою; у Пiдлиссi, з iнiцiативи Лазаренка, при нечуваному за радянськоi влади многолюдцi встановлено пам’ятник Маркiяновi Шашкевичу роботи скульптора Дмитра Крвавича; вiдсвятковано в унiверситетi 50-рiччя Андрiя Малишка, який до смертi перелякав партократiю своею промовою, спрямованою проти русифiкацii, але саме тодi зачаiвся у львiвському обкомi партii найлютiший ворог украiнськоi культури Валентин Маланчук, який спочатку вижив зi Львова Євгена Костянтиновича, а потiм взявся за всiх нас…

На моему курсi стихiйно створилася студентська лiтературна група, яку я назвав «Гомороси» (Голомбйовський, Моторнюк, Роман i Солтис); ми пiдпiльно збиралися на квартирi найстаршого серед нас студента Антона Доценка, де провадили завзятi полiтичнi дискусii.

Антон, який вiдбув нiмецьку каторгу, був досвiдченiший за нас, проте грiшив тим, що вiрив у радянську систему, яку, мовляв, можна вдосконалити (не картаю його, до такоi мiстики вдавався i Горбачов), ми ж не вiрили, i це було причиною наших тяжких суперечок i повного потiм розриву.

Крiм того, я очолив на факультетi офiцiйний лiтературно-науковий гурток, на засiданнях якого незабаром з’явилися молодшi за мене студенти, серед котрих швидко вирiзнилися Михайло Косiв, Богдан Горинь, Богдан Василишин, Ігор Калинець. Пiдходила нова генерацiя, яка незабаром заграла в першу скрипку.

Мене настигала тридцятка. Я багато встиг пережити, й менi запраглося сiмейного затишку. З коханням не щастило.