Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Ерудит, скептик i лiтературний цинiк, вiн водно глузував з молодих поетiв, якi читали в залi засiдань своi поезii або виступали iз роздумами про лiтературу; кидав з першого ряду в’iдливi реплiки, якi згодом усiм приiлися й остогидли: «Назвiть хоча б двох французьких поетiв», «Щоб говорити про „Варлаам i Йоасаф“ Франка, треба знати стiльки мов, скiльки знав вiн», а найулюбленiшою його фразою було: «Вашi вершики можна читати знизу вверх i зверху вниз, i вiд того iх змiст не мiняеться».

Мав Рудницький необережнiсть сказати це на адресу молодого Павличка, i той тяжко вiдомстив професоровi.

Переклав «Осiнь» Пушкiна украiнською мовою з останнього рядка доверху (Стояв листопад бiля двору, Надходила нудна пора – i т. д.) i прочитав на засiданнi поетичноi секцii, видаючи вiрш за свiй. Рудницькому поезiя сподобалася, вiн схвально похитував головою й почiсував пальцем борiдку, а Павличко, закiнчивши, сказав: «Так ось, Михайле Івановичу, я щойно прочитав знизу вверх вiрша Пушкiна „Осiнь“ у своему перекладi». Пирснув у залi смiх, Михайло Рудницький вийшов, на засiдання бiльше не приходив, i вiд цього ми, звiсно, багато втратили.

Але – про Яцкова. Надходила вiдлига шiстдесятих рокiв, i молодi письменники потягнулися до чистих джерел, вiдшукуючи в лiтературнiй спадщинi i в сучаснiй поезii те справжне, що не було вражене фальшем i полiтичною спекуляцiею. Знайшли молодого Тичину, Фалькiвського, Зерова; вiдкрили поетичну скарбницю Богдана Ігоря Антонича; я вчився лаконiчностi в Івана Керницького («Святоiванськi вогнi»), а зразком лапiдарностi була для мене новела Михайла Яцкова «Гермес Праксителя».

Аж потiм я дiзнався, що львiвськi молодi лiтератори (працював тодi в Щирцi) за кiлька рокiв до мене вiдкрили для себе Михайла Яцкова: внадилися до нього, слухали з вiдкритими ротами його цiкавi розповiдi про лiтературне життя минулого столiття i водили старого на каву, бо любив метр добре й випити. Та коли тi безпардоннi молодики – В. Лучук, М. Петренко. Б. Горинь – намагалися завести Яцкова в третю або четверту кав’ярню, вiн вивiльнявся з рукавiв свого чорного сюрдута з кротовим комiром i втiкав додому, знаючи, що на другий день хлопцi принесуть йому сюрдут i викуп – «бенькартик» монопольки.

Звiсно, всього цього я не знав, коли з тремтiнням у серцi переступав порiг його квартири по вулицi Мечникова. Зробив я це з лукавоi намови директора видавництва «Каменяр» Дмитра Цмокаленка. Менi було запропоновано вступити до Спiлки письменникiв – я збирав рекомендацii.