Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Тепер дама зовсiм зайшла до кiмнати, i наляканий Перегрiнус хотiв був уже скористатися цiею хвилиною, щоб швиденько втекти, але дама схопила його за обидвi руки й солодким голоском пролебедiла:

– Отже, доля все-таки зласкавилась до мене, я все-таки догнала вас! О Перегрiне, мiй любий Перегрiне, яке чудесне, щасливе побачення!

Вона пiдняла праву руку так, що торкнулася уст Перегрiна, i вiн мусив ii поцiлувати, хоч на лобi в нього виступили холоднi краплi поту. Тодi дама вiдпустила його руки, i тепер йому була вiдкрита дорога до втечi, але вiн вiдчував себе нiби завороженим, як бiдолашна тварина зачарована поглядом гримучоi змii.

– Дозвольте, – знов озвалася дама, – дозвольте менi, дорогий Перегрiне, взяти участь у чудовому святi, яке ви, нiжна, шляхетна душа, влаштували невинним дiтям. Дозвольте й менi вкласти в нього свою пайку.

І вона почала дiставати з гарненького кошичка, який висiв у неi через руку i якого аж тепер усi помiтили, всiлякi iграшки, одну кращу за другу, i мило, дбайливо розставляти iх на столi.

Потiм пiдвела до нього хлопчикiв, показала кожному, що кому належить, i так гарно поводилася з дiтьми, що краще годi й уявити. Палiтурник думав, що все це йому сниться, а його дружина хитро усмiхалася, бо була впевнена, що мiж паном Перегрiнусом i незнайомою дамою е якась особлива домовленiсть.

Поки батьки дивувалися, а дiти радiли, незнайома дама сiла на стару, розхитану канапу i посадовила поряд iз собою пана Перегрiнуса, що вже сам не знав, чи це вiн, чи не вiн.

– Любий мiй, – тихо прошепотiла вона йому на вухо, – любий мiй, дорогий друже, якою радiсною, якою щасливою я себе почуваю бiля тебе!

– Але ж, – промурмотiв, заникуючись, Перегрiнус, – але ж, шановна панi…

Та раптом, бог його знае як, уста незнайомоi дами опинилися так близько бiля його уст, що не встиг вiн ще й подумати про поцiлунок, як уже поцiлував ii; можна собi уявити, що вiн пiсля цього знов i вже остаточно втратив дар слова.

– Мiй милий друже, – повела далi незнайома дама, так близько присунувшись до Перегрiнуса, що ще трохи, i вона б сiла йому на колiна, – мiй милий друже! Я знаю, що тебе засмучуе, знаю, що сьогоднi ввечерi болюче вразило твою чисту дитячу душу. Але не журися! Я принесла тобi те, що ти загубив i що вже навряд чи сподiвався колись вернути!

І незнайома дама дiстала з того самого кошичка, в якому були iграшки, дерев’яну скриньку i вручила ii Перегрiнусовi.