Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

То були лови на оленiв i на диких свиней, яких йому не вистачало на столi з рiздвяними подарунками. Важко було б описати тi дивнi почуття, що боролися тiеi хвилини в грудях Перегрiнуса.

Якщо в усiй постатi незнайомоi, незважаючи на всю ii грацiю i вроду, все-таки було щось примарне, вiд чого мороз пiшов би поза спиною навiть у людей, що не боялись жiнок так, як Перегрiн, то який же жах охопив i так уже наляканого Перегрiна, коли вiн побачив, що цiй дамi вiдомi геть усi найпотаемнiшi його думки. І все ж таки серед того жаху, коли вiн пiдводив очi i назустрiч йому з-пiд довгих шовкових вiй зорiв переможний погляд найчудовiших у свiтi чорних очей, коли вiн вiдчував солодкий подих прекрасноi iстоти, електричну теплоту ii тiла, – все ж таки в ньому блаженно-болiсним тремтiнням озвалося невимовне бажання, якого вiн досi не знав.

І тодi вперше весь спосiб його життя, гра в рiздвянi подарунки здалися Перегрiнусовi дитиннiстю i несмаком, i йому стало соромно, що дама знала про це; а водночас йому здалося, начебто подарунок дами був живим доказом того, що вона його зрозумiла, як нiхто досi на землi, i що тiльки глибоке, нiжне почуття спонукало ii саме так зробити йому радiсть. Вiн вирiшив навiки зберегти коштовний подарунок, нiколи не випускати його з рук i, охоплений непереборним почуттям, палко притис до грудей коробку з ловами на оленiв i диких свиней.

– О як чудесно! – прошепотiла незнайома. – Тебе тiшить мiй дарунок! О мiй любий Перегрiне, виходить, мене не обдурили моi сни, моi передчуття!

Пан Перегрiнус Тис трохи отямився i нарештi спромiгся цiлком чiтко й виразно сказати:

– Але ж, дорога моя, шановна панi, якби я знав, з ким менi випало щастя розмовляти!

– Шельмо! – перебила пана Перегрiнуса дама, лагiдно поплескавши його по щоцi.

– Шельмо! Ти тiльки прикидаешся, що не знаеш своеi вiрноi Алiни. Та, мабуть, час уже нам дати спокiй цим добрим людям. Проведiть мене, пане Тисе!

Почувши iм’я Алiни, пан Перегрiнус, звичайно, подумав про свою стару няньку, i йому здалося, нiби в головi в нього замахав крильми вiтряк i все зрушив iз свого мiсця.

Коли незнайома дама почала весело й привiтно прощатися з усiею родиною, палiтурник з великого подиву й пошани тiльки й змiг промурмотiти щось незрозумiле, але дiти поставились до неi як до давньоi знайомоi, а дружина палiтурника сказала:

– Ви, пане Тисе, iз своею вродою i людянiстю цiлком заслужили таку гарну, добру наречену, що навiть уночi допомагае вам робити добре дiло.