Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Пепуш уже й простим оком зауважив, що маленькi карети, солдати тощо стояли й лежали непорушно, наче мертвi. Спритнi блохи теж начебто стали якiсь зовсiм iнакшi. А крiзь лупу Пепуш дуже швидко помiтив, що на столi взагалi не лишилося жодноi блохи, а тi цяточки, якi вiн досi вважав за блiх, насправдi були зернинами перцю, яблук i груш, повтикуваними в упряж i в унiформу.

– Я не знаю, – знов озвався в тяжкiй розпуцi приборкувач блiх, – я не знаю, який лихий дух ослiпив мене, що я не побачив утечi свого вiйська до того, як усi вже пiдiйшли до столу й озброiлись лупами.

Уявiть собi, Пепуше, якi тi люди були розчарованi! Спершу вони тiльки бурчали, а потiм iх пойняла лють. Вони почали звинувачувати мене в наймерзеннiшому шахрайствi i, дедалi дужче розлютовуючись, не слухали нiяких моiх виправдань, хотiли вже самi поквитатися зi мною. Що я мiг ще зробити, щоб урятуватися вiд iхнiх кулакiв? Тiльки негайно пустити в рух великий мiкроскоп i оточити iх силою-силенною всiляких iстот. Ну й вони перелякалися, як звичайно темна юрба.

– Але скажiть менi, Левенгуку, – мовив Пепуш, – скажiть, як могло статися, що ваше муштроване, таке вiрне вам вiйсько раптом кинуло вас, i ви навiть не зразу це помiтили?

– О, – простогнав приборкувач блiх, – о Пепуше! Вiн мене кинув, вiн, хто тiльки й робив мене володарем, це через нього, пiдлого зрадника, я був як слiпий, через нього на мене звалилось таке лихо!

– А хiба я не вiдраджував, – мовив Пепуш, – хiба я не вiдраджував вас уже хтозна й вiдколи не будувати свою славу на штуках, яких ви, я знаю це, не зможете виконати, не маючи влади над майстром? А що ця влада, хоч як ви намагалися ii змiцнити, лишилась дуже непевною, оце вам якраз нагода переконатися в цьому.

Потiм Пепуш заявив приборкувачевi блiх, що нiяк не розумiе, чому той вважае себе пропащим без цих штук з блохами: адже вiн давно здобув собi тверде становище тим, що винайшов нiчний мiкроскоп i взагалi вмiе, як нiхто, виготовляти скло до мiкроскопiв.

Та приборкувач блiх сказав, що за цими штуками стоять зовсiм iншi речi i для нього вiдмовитись вiд них – це те саме, що вiдмовитись вiд себе самого, вiд свого iснування.

– А де Дертье Ельвердiнк? – запитав Пепуш, перебиваючи приборкувача блiх.

– Де? – верескнув приборкувач блiх i заломив руки. – Де Дертье Ельвердiнк? Зникла… пiшла… пiшла невiдомо куди. Убийте мене на мiсцi, Пепуше, я бачу, як вас поймае гнiв i лють.