Мартін Іден

Мартiн Іден

Jack London

Зарубiжнi авторськi зiбрання

«Мартiн Іден» – звiсною мiрою автобiографiчний роман вiдомого американського письменника Джека Лондона (1876—1916). Випадкова зустрiч зi студенткою унiверситету Рут Морз – дiвчиною iз заможноi сiм’i – змiнюе життя моряка Мартiна Ідена. Вiн мрiе стати письменником i починае завзято займатися самоосвiтою. Природний талант i напружена праця дозволили Мартiну здiйснити мрiю. Але досягнувши мети, вiн вiдчувае себе спустошеним. Втративши старий рай (море, кубрик), нового вiн не знаходить.

У трагiчному фiналi роману Джек Лондон нiби передбачив кiнець свого власного життя.

Джек Лондон

МАРТІН ІДЕН

РОЗДІЛ І

Той, що був попереду, повернув ключа в замку, вiдчинив дверi й увiйшов до передпокою, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знявши шапку. На ньому був простий одяг, що пропах морем, i весь вiн здавався якимсь недоладним у просторому передпокоi. Вiн не знав, куди подiти шапку, й уже засовував ii до кишенi, але його супутник забрав ii так спокiйно i просто, що хлопець вiдчув до нього вдячнiсть i подумав: «Вiн розумiе мене.

Якось допоможе».

Хлопець рушив за своiм супутником, перевалюючись i мимоволi розставляючи ноги, наче рiвна пiдлога пiд ним пiдiймалася й опадала в такт морським хвилям. Великi кiмнати видавалися завузькими, як на його ходу, i потай вiн боявся, що от-от зачепить широкими плечима одвiрок або зiб’е з низькоi полички над камiном яку статуетку. Вiн одхилявся то в один бiк, то в другий помiж рiзними речами, – тим лишень побiльшуючи небезпеку, яка насправдi iснувала тiльки в його уявi.

Мiж роялем та столом серед кiмнати, на якому лежали стоси книжок, пройшло б плiч-о-плiч i шестеро чоловiк, та вiн проминув це мiсце з острахом. Його важкi руки безпорадно висiли вздовж тiла. Вiн не знав, що з ними робити, i, коли його збудженiй уявi привидiлося, що одна з них от-от зачепить книжки на столi, сахнувся, немов сполоханий кiнь, i мало не перекинув дзиглика бiля рояля. Вiн дивився на легку ходу чоловiка поперед себе i вперше в життi подумав, що сам ходить не так, як iншi. На хвильку йому стало соромно, що вiн такий незграбний. Дрiбнi краплi поту виступили в нього на чолi: вiн спинився й витер хусточкою засмагле обличчя.

– Стривайте, Артуре, – мовив вiн, намагаючись приховати свое збентеження жартiвливим тоном. – Це трохи забагато для мене – так одразу. Дайте отямитися. Ви ж знаете, як менi не хотiлося йти сюди, та й вашi, либонь, не вельми радi мене бачити.