Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Тому неважко собi уявити, що Пепуш не дуже любив бiгати за гарненькими дiвчатами, але все-таки пiшов до приборкувача блiх, не так задля самого небаченого дива, як для того, щоб знайти пiдтвердження своiй упередженiй думцi, що й тут, як дуже часто бувае в життi, людей заслiпила якась дивна мана. Вiн дiйшов висновку, що голландка досить гарна i приемна дiвчина, але, дивлячись на неi, не мiг утриматись вiд самовдоволеноi усмiшки: мовляв, он який вiн здогадливий, наперед знав, що вiд цiеi вроди голова могла пiти обертом лише в тих, у кого вона вiд природи не дуже мiцно трималася на в’язах.

Красуня трималася легко й невимушено, що свiдчило про ii найшляхетнiше свiтське виховання, i чудово володiла собою; ця мила дiвчинка вмiла приваблювати до себе й заразом тримати в межах делiкатних манер юрбу залицяльникiв, що насiдали на неi з усiх бокiв: з чарiвною кокетливiстю вона довiрливо простягала кiнчик пальця, але вiдбирала в них вiдвагу схопити його.

Пепуша в Берлiнi ще не знали, тому нiхто не звертав на нього уваги, i вiн мiг досхочу надивитися на красуню.

Але, чим довше вiн вдивлявся у миле личко голландки, тим дужче прокидалася на самiсiнькому днi його душi глуха згадка про те, що вiн уже десь бачив ii, тiльки в зовсiм iншому оточеннi, iнакше одягненою, та й у нього самого був тодi зовсiм iнший вигляд. Дарма вiн натужував свою пам’ять, намагаючись якось прояснити той спогад, а проте ще бiльше переконувався, що десь уже бачив маленьку красуню. Кров ударила йому в обличчя, коли нарештi хтось тихо штовхнув його в бiк i прошепотiв на вухо:

– Що, пане фiлософ, i вас влучила блискавка?

Це був його сусiд по обiдньому столу в готелi, якому вiн заявив був, що вважае цей повсюдний екстаз за дивне божевiлля, яке так само швидко мине, як i виникло.

Аж тепер Пепуш помiтив, що, поки вiн не зводив очей з маленькоi голландки, зала спорожнiла i з неi вийшли останнi гостi. Голландка теж начебто аж тепер звернула на нього увагу i грацiйно, привiтно вклонилась йому.

Думка про голландку не давала Пепушевi спокою; цiлу нiч вiн промучився, силкуючись напасти на слiд того спогаду, але все дарма. Тiльки маючи перед очима красуню, можна натрапити на той слiд – до такоi справедливоi думки нарештi дiйшов вiн i другого ж таки дня подався до приборкувача блiх, а потiм те саме робив кожного наступного: по двi-три години дивився на прекрасну Дертье Ельвердiнк.