Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

 – Що ж це таке, Гамагее? Чи ти глузуеш з мене? Де ж та вiрнiсть, у якiй ти присягалася своему будяковi?

Маленька голландка обернулась до нього на каблуках i дзвiнко зареготала:

– Та годi вам, годi, Георге! Якщо я дочка вельможного старого короля Секакiса, якщо ви будяк Цегерiт, то й цей чудесний офiцер не хто iнший, як генiй Тетель, що, правду сказати, подобаеться менi куди бiльше, нiж жалюгiдний колючий будяк.

Сказавши це, голландка вискочила за дверi, а Георга Пепуша, як легко собi уявити, охопили така лють i розпач, що вiн стрiмголов збiг униз сходами, наче за ним гналася тисяча чортiв.

Доля хотiла, щоб на вулицi Георг зустрiв одного свого приятеля, який у поштовiй каретi виiздив в мiста.

– Стривайте, я iду з вами! – вигукнув будяк Цегерiт, гайнув додому, одяг плаща, засунув у кишеню гаманця з грошима, вiддав господинi ключа вiд кiмнати, сiв у карету й поiхав зi своiм приятелем.

Незважаючи на цю прикру розлуку, кохання до чарiвноi голландки нiтрохи не пригасло в грудях Георга, i так само вiн не мiг вiдмовитись вiд справедливих, на його думку, претензiй на руку й серце Гамагеi, що iх вiн заявив як принц Цегерiт.

Тому вiн вiдновив тi претензii, коли через кiлька рокiв зустрiвся з Левенгуком у Гаазi, а як завзято вiн iх вiдстоював у Франкфуртi, ласкавий читач уже знае.

Сумний i невтiшний бiгав пан Георг Пепуш вулицями, коли це раптом увагу його привернуло миготливе, незвичайно яскраве свiтло, що пробивалося крiзь шпарку у вiконницi на нижньому поверсi великого будинку.

Вiн подумав, що в кiмнатi пожежа, тому вискочив на пiдвiконня i вхопився за грати, щоб заглянути всередину. Те, що вiн побачив там, здивувало його безмежно.

У камiнi навпроти вiкна палахкотiло веселе яскраве полум’я, а перед камiном у широкому дiдiвському крiслi сидiла чи, вiрнiше, лежала, вичепурена, як ангел, маленька голландка. Вона, мабуть, дрiмала, а тим часом старий висхлий чоловiк в окулярах на носi стояв навколiшки перед вогнем i заглядав у горщик, в якому, видно, варився якийсь напiй.

Пепуш хотiв пiдлiзти вище, щоб краще на них роздивитися, коли раптом вiдчув, що хтось схопив його за ноги й щосили тягне вниз. Грубий голос вигукнув:

– Іч, який спритний! Он куди йому забаглося! А в буцегарню не хочеш? Ану злазь!

Це був нiчний сторож, що побачив, як Георг лiз на вiкно, i подумав, що то не хто iнший, як грабiжник.