Бодай Будка

Його старенька сусiдка Савета притискала до грудей луб’яну коробку, також хрестилася, кланялася, не звертаючи увагу нi на що, аж поки внук, хлопчик рокiв десяти, вiд незвичноi обстановки раптом не кинувся кудись бiгти.

– А куди тебе холера несе? – перехiд вiд божественного на повсякденне вiдбувся миттьово. – Стiй, куди! – i шмидко[16 - Шмидко (дiал.) – швидко.], як молода, кинулася навперейми i перехопила.

– Слава тобi, Ісусе Христе! – старенька знову кланяеться, поки ii сiм’я вигружае з вагона манатки.

Тут нiкого не зустрiчали: не було кому. Тут всi верталися. Довга дорога була позаду, майже п’ять рокiв вимушеного бiженства… І хоча нi Домка, нi Марфа нигди не були ранiй[17 - Ранiй (дiал.)  – ранiше.] у Берестi – коли вигнали в бiженство, то спочатку йшли пiшком, а вже потiм, здавши владам скотину, що вона спочатку йшла разом з людьми, – в Бобруйську вже посiдали в вагони, – хоча нигди вони не були в Берестi, зараз, на цьому перонi з тильного боку вокзалу, де виростали пiрамiди з мiшкiв, скринь, сундукiв, до них обох якось разом прийшло вiдчування: вдома.

Тепер дорога вже ляже полотном; тепер усе буде добре: вони вдома. Напруга перебитого бiженством життя, тяжкiсть жити в чужому краю, страх смертi – занадто часто дивиновичани ховали своiх своякiв у неглибоких могилах бiля дороги, занадто часто виносили з вагонiв мертвi тiла на станцiях, занадто мнiго iх всталося на могилках Батайська, страх згубити первинцiв, череда змiн влад, непевнiсть, – i те, що це все врештi скiнчилося, що вирвана i та вiдвезена аж за край свiту калина хутко знову буде посаджена у своему-своiсiнькому садковi та знову пустить корiння – зрушенi вiд всього цього, молодi куми мiцно обнялися та поцiлувалися.

– Ну от, кумо, доiхали, а вiте боялися! – молодi жiнки, хоча були однолiтками та подружками з маленьства, похрестивши одна в одноi дiтей, за звичаем перейшли на вiте.

Конi з возами знайшлися: ешелон з бiженцями був уже не першiй, i тепер бiля вокзалу до прибуття поiздiв збиралися хурмани зi всього Берестя, з його пригородiв Тришина, Речицi, Пугачова, Вульки…

Попереду були сльози на зарослих молодою сосновою порослю полях, холодна пуста хата (дякуй Господу, що не спалили козаки!), печурки, пурхавки та пудпалюпахи[18 - Печурки, пурхавки та пудпалюпахи (дiал.

) – шампiньйони, порхавки та луговi опеньки.], якими ратувалися вiд голоду в той рiк… Але хiба до того звикати? Руки були й здоров’я, i вернулися.