Бодай Будка

* * *

Ще не забулося бароко, ще простягало своi хвилястi хвости вiньеток iз таемничоi чорноти часiв, ще тьмяно пам’ятався езуiтський барочний театр у Кобринi зi своiми студiозусами-акторами, але в Берестi вже панував росiйський паралельний та перпендикулярний класицизм, недоречнi вали Берестейськоi фортецi вже облягли стародавнiй Бересть, берестейськi дами-опiкунки переставали носити турнюри. А жiнки з Дивинова перестали носити намiтки, коли генерали та коноводи Першоi свiтовоi зрушили сельчан з мiсця i запроторили в Батайськ.

Бiженство. Така тактика росiйськоi армii: покидати нiмцям голу й пусту землю. У Батайську, серед степу, бiля Дону, намiток вже не носили або й не бачили нигди[14 - Нигди (дiал.) – нiколи.], i дивиновичанки за майже чотири роки, врештi-решт, також перейшли там на хустки. Вокзал у Берестi вже лiт iз п’ятьдесят, як був побудований, i саме на нього вернулися з бiженства дивиновичане в аномально теплому лютому, а може, на початку також незвикло теплого березня 1919 року. Їхали в товарних вагонах, везли з собою, хто розумнiший, царськi золотi червонцi, хто трохи легкодумний – паперовi керенки, а хто, як-от Сергучиха та Панасючка, дiтей, якi народилися серед кубанського степу, на родючому чорноземi, та й ще в один день – на Благовiщення. Першою на перон Брестського вокзалу зiскочила Домна Сергуц, ii подруга, Марфа Панасюк, подала iй спочатку сповиту ii доньку, Маню, а потiм i свiй рiдний скруток – Пелагiю, а по тому вибралася з вагона й сама. Пiсля довгоi тряськоi iзди колiем стояти на твердiй землi було незвично, здавалося – все ще iдеш, i тебе погойдуе… Марфа забрала у Домни свою дочку, молодi жiнки оглядiлися. Велизний[15 - Велизний (дiал.) – величезний.] перон був заповнений людьми. Тут були селяни не тiльки з Дивинова, але i з iнших сiл Берестейщини. Чоловiки Домни та Марфи побiгли ще ранiше на привокзальний майдан, наймати коней з возами – доiхати до Дивинова: взагалi-то, всi пожитки двох родин могли б помiститися навiть в один вiз, правда, тодi чоловiкам прийшлося б iти кiля них, але зараз, серед тлуму, здавалося проблематичним знайти навiть одного хурмана…

Голоси людей, якi проходили мимо, якi стояли купками, якi смiялися та кричали, змiшувалися, розпадалися, крутилися в невеличких смерчиках – пiднiмалися вверх, до Бога, мабуть.

Іди-но… Стiй-но… Метушня та остовпiння.

Невеличкий старий Марко, за вуличним прiзвищем Три Сокiри, знявши шапку, хрестився на чотири боки свiту.