Бодай Будка

От тiльки перейду невеличкий мiсток над давно пересохлою рiчкою – а там ще метрiв з триста. Я дрiбно перебирала ногами, намагаючись ступати по шпалах. І раптом почула, що хтось плаче – тонко, тихо, як мiг би плакати син Марii Сергуц, героiнi роману, який я пишу.

Я спинилася. Що таке? Оглядiлася. Нiде нiкого. Яркий лiтнiй день, вiтерець колише траву. Раптом хтось покликав мене на iм’я – я здригнулася i знов оглядiлася. Нiде нiкого. То менi почулося, зрозумiла я, – бувае таке, коли в лiтнiй, обов’язково гарячий день, обов’язково на пустiй дорозi раптом чуеш, як хтось кличе тебе на iм’я; кажуть, що то смерть твоя… Гульливий, вiршовий настрiй мiй випарився.

Раптом менi показалося, що бiля мене щось якби мигонуло; якийсь рух, якийсь проблиск. Але нi, дiйсно, нiде нiкого. Я стояла якраз бiля мостика; з-пiд його зiтхнуло, потягнуло холодом… Менi чомусь зробилося страшно, але я взяла себе в руки, спустилася в долину i зазирнула пiд мостик. Мостик – то не зовсiм мостик, насправдi то такий забетонований тунель пiд колiем, колись по ньому текла рiчка, а тепер по тунелю могла проiхати, скажiмо, легкова машина чи пройти, не нахиляючись, можна було б, але зараз той тунель був абсолютно пустий, я бачила його наскрiзь. Нiкого й нiчого.

Тиша. Раптом менi подалося, що тиша ховае в собi погрозу, i я хутчiй-хутчiй побiгла на Будку. Внутрiшнiй голос казав, що цей випадок – кепська прикмета, яка вiщуе, що не варто купляти Будку, ще не пiзно вiдмовитися… Але нiяко було перед людьми, з якими домовилася; негарно, так не робиться, буду виглядати дурною.

Мусить, краще б я прислухалася до внутрiшнього голосу.

Хоча, за великим рахунком, це б нiчого не змiнило, скажу я тепер, по всьому.

Що ж, угоду на продаж/купiвлю Будки було укладено та пiдписано, грошi вийнятi з пакетiв, перерахованi та переданi вiчно понурому продавцю, який, щоправда, пiсля цього ненадовго трохи повеселiшав.

Вернувшись додому пiсля цiлком щасливого та нiчим не ускладненого укладання угоди та передачi грошей уже колишнiм господарям, я знову сiла за комп. Слово «хвiст» мене не вiдпускало; так зi мною часто бувае, що якесь цiлком нисе сторонне слово викликае абсолютно незрозумiле натхнення писати i тягне за собою, здавалося б, геть не прив’язанi до нього сюжети.