Бодай Будка

Кам’яний, побiлений дiм на двi квартири, з господарськими будiвлями у виглядi клунi та обори, з лавками бiля дому та старим садом, де яблунi бiльше подiбнi на дуби, з флiгелем, у якому зберiгався рiзний залiзничний iнвентар.

У часи мого дитинства тут жила «колiйова» Жоська та ii дiти – Тоня та Тарас. Ми з Влянкою бiгали до них щодня, щодня ж Тарас i Тоня прибiгали до нас. Багато що зв’язано в мене з Будкою. Саме на Будцi вперше в життi, в сiм рокiв, я покоштувала горiлку, яка за тридцять рокiв по тому довела мене до алкоголiзму… Тарас тут одного разу врятував менi життя, оборонивши вiд Мухтара.

Слiди зубiв цього вовкодава досi в мене на шкурi м’якого, говорячи iнтелiгентно, мiсця… Пiсля сiм’я iхня кудись з’iхала… Де вiте[13 - Вiте (дiал.) – ви.] тепер, Тарас i Тоня?

Хоча цю Будку побудували поляки пiд час санацii, але чула я, що й за царським часом, i навiть ранiше, тут стояла хата, де одвiку жила якась сiм’я, вродi би якоiсь Наталки Чорноi-Книги; але докладно я про це мало знаю; можна буде в Оксанки розпитати.

А взагалi це мiсце здавна називалося Лисячий Хвiст.

Хвiст, хвiст. Я прислухалася до свистючого слова, куштуючи на смак. Слово з iнших часiв; iз часiв, коли дощ iмжив над невеличкiм полем та неосяжним болотом, над тонкою вбитою стежиною, якою iхав-цокав кiнний загiн; з часiв, коли старi люди були завжди розумнiшi за молодих; iз минулого, яке ми стратили – у всiх сенсах цього слова; вiдрубали йому голову, пiдрубали лисовi його хвоста. «Миколо, ти вiдаiш, як клятi москалi на хвiст кажуть? – Нi, а як? – Хво-о-ост».

Н-да уж. А я ще пам’ятаю непiдрубанi тi часи.

Але нехай, пiшли далiй. Для чого вернемося назад.

В тiй норi на горi

Точить лис пазурi.

Пробiгав пiд мостом —

Помахав менi хвостом.

То е лис Микита —

Три рази дупа бита.

Тепер тут кажуть «хвост» та «лiс» – через «i». З Вiкiпедii: «Лис Никита – вымышленный лис из сказки Ивана Франко»… Хто тут пам’ятае тепер про Івана Франка, Тараса Шевченка, про Квiтку, значить, Основ’яненка? Хто чув про експресивного Сосюру? Про Стуса? Про Лесю, що отут-о поруч жила? Немае бiльше нi лиса, нi його хвоста, нi Лисячого Хвоста, а навiть й назва «Будка» доживае.

Але це вважаеться нехтовно дрiбним наслiдком величного тектонiчного зрушення. Не знаемо цих, знаемо iнших; не говоримо своею мовою, то говоримо iншою – стiльки й бiди.

Так я мiркувала сама собi, пiдстрибуючи по шпалах.

Менi зоставалося до Будки немнiжко – садиба вже добре була видна.