Бодай Будка

Зрiз дiйсно був iдеально гладкий, як би зроблений, до прикладу, такою спецiальною машинкою, якою в крамi рiжуть шинку.

– І найнезрозумiлiше для мене, i найтривожнiше, – протягувала Ленка, – що я не перший раз таке бачу. Коти. Котенята. І далеко от колiя. Розрiзанi точно так, як цей.

Я подивилася на Олену.

– Що?

– Те, що чуеш. Не знаю, що то може бути. Але менi це сильно не подобаеться, – Лена помовчала. – Недобрi взагалi в мене передчування. Не по собi менi чогось. Маю якiсь напади панiки час вiд часу.

Навiть не час вiд часу – а в певних мiсцях…

Я насторожилася. Напади панiки? Це на Ленку геть не подiбно. Абсолютно врiвноважена моя подруга, зразок спокою та рацiональностi. Згадався той випадок, коли i менi раптом стало страшно бiля мостика – пам’ятаете, того дня, коли скакала по шпалах на Будку з грошенятами?

– Ладно, давай закопаемо бiдолаху, – перебила моi роздуми Ленка. – Некогда мне, еще по вызовам полно работы… Маеш чим, чи принести лопату з машини?

Ми закопали котеня там, де й знайшли.

Ленка одразу з’iхала у своiх нескiнченних справах, а я, нарештi, присiла на лавку пiд яблунею, щоб запалити.

Палячи на лавцi пiд яблунею, думала, що в мене вельми кепська пам’ять, i радувалася цьому. Сподiвалася, що картина смертi котеняти, яка тепер стояла перед моiми очима, хутко поблякне. Принаймнi, через нiч усе призабудеться. Але кепська пам’ять мене в цьому випадку пiдвела, не виправдала покладених на неi надiй.

Не могла я забути це видовище нi назавтра, нi пiслязавтра.

Тим не менш, робота над романом йшла далiй, хоча й не так, як менi думалося.

* * *

…Навскiснi промiння сонця перетинали ремiзу[23 - Ремiза (дiал.) – тут: велике порожне примiщення.] днем; тодi в них танцювали вальса малi пилинки, порошинки сiна, на широких дошках лежали сонячнi проекцii вiкон. Але ввечерi, коли сонце ховалося за далекий лiс i вечiрня зоря довгого лiтнього дня змiнялася свiтлою та короткою нiчкою, освiтлення в ремiзi не було, i свiтили, бодай[24 - Бодай (дiал.

) – тут: може, можливо, iмовiрно.], тiльки обличчя молодi; здавалося, свiтло промiнилося з очей дiвчат та хлопцiв, якi танцювали вже не тiльки вальса. Зi скрипки музиканта також лилося свiтло, деколи, i вiдбивалося, посилюючись, вiд гладких широких лобiв, вiд дужих рук, що шукали одна одну, вiд твердих дiвочих литок.