Бодай Будка

Вона збiгала до свого ровера, який стояв кiля плоту, i вернулася, несучи в руках двi шильди; на однiй з них великими буквами, якимсь готичним шрифтом було написано: «Вiлла Будка», а нижчiй трохи дрiбнiше: «Урочище Лисячий Хвiст», на другiй, виробленiй у формi стрiли, таким самим шрифтом виведено: «До вiлли Будка, урочища Лисячий Хвiст».

– От, тримай, – сказала Оксанка, вручаючи менi шильди. – Одну на дiм примоцуеш, другу повiсиш на поворотi з шосу. Вiлла Будка в урочищi Лисячий хвiст. Таку назву добре наприкiнцi роману ставити.

«Написано на вiллi Будка». Звучить, правда? Хочу, щоб ти тут написала новий роман.

– Ну, це як Бог дасть, – зауважила я, приймаючи подарунок.

Згадавши про роман, Оксанка наступила менi на болючу мозоль, але загалом шильди були прекраснi!

Ми рiдко зустрiчаемося з подругами, навiть з сестрою не часто. Не глядячи на теплi почуття. У кожноi свое життя, своi справи. Тому розмова за столом текла оживлена, меандричним руслом, як то завжди бувае при загальнiй бесiдi людей, що довiряють одне одному, люблять одне одного й давно не бачилися – коли кожен невiльно i вiльно (пробачте за каламбур) говорить про те, що його найбiльш хвилюе: про Будку, про мiй майбутнiй роман, про те, що хiмiотерапiя вимотуе, але, Богу дякувати, допомагае, i що Казик молодець, що поiхав вчитися в Америку, що Ленка вельми боiться професiйного вигорання своiх дочок (вони у неi юристки обидвi, щодня стикаються з, ясна рiч, не найкращими представниками роду людського), що Ксеня поiхала подавати документи в театральний, а там же такий конкурс.

.; потiм моi подруги схаменулися, що занадто захопилося розмовами про своiх дiтей, а це безтактно у вiдносинах до бездiтноi мене й знов перейшли на те, яка я молодець, що набула Будку, хоча вкласти сюди й працi, й грошей прийдеться ого-го скiльки…

Ленка, правда, не дала менi спокiйно насолодитися похвалами: вона, не дивись що менi вже за п’ятдесят, не покидае спроб перевиховати мене та переробити на щось краще.

Це ii улюблене заняття, я б сказала.

– Алка, ти, звiсно, вибач, ти молодець та все таке, але подивися на себе! – сказала вона, поклавши виделець та вiдпивши води зi склянки.

– А що таке знов? – стрепенулася я.

– Нi, ти подивися! – наполягала подруга. – Ти взагалi коли-небудь на себе в люстро дивишся? А коли ти останнiй раз була в перукарнi? А эта одежда, это что такое? Это ж страх.