Бодай Будка

Я пройшлася двором за кущi, бо навiть людинi, яка вiдчувае безмежжя свiту, пiсля ночi це треба.

А що там з нашими грибними надписами? Вони стали майже нечительними: пурхавки вже побурiли, а пудпалюпахи якось на диво хутко згубили свiжiсть, пошли в землю. Деякi частини «букв» геть пропали, i тепер про надписи можна було тiльки здогадуватися. Може, нам взагалi вони вчора примарилися?

Раптом вiд шосу почувся звук автомобiльного сигналу. Я аж стинулася з раптовостi, так рiзко прозвучав вiн серед пташиних голосiв.

На дорозi, яка вела вiд шосу до Будки, майже бiля самого шосу, там, де розрiсся гiгантський горiшник, стояв легковик, i якiйсь чоловiк махав менi рукою, як би запрошуючи пiдiйти. Що там таке? Хто то? Може, що зламалося, допомога треба? Я направилася туди.

Заодно – подумала – подивлюся, де там на дорозi можна прикрiпити ту шильдочку-дороговказ «До вiлли Будка, урочища Лисячий Хвiст», що подарувала менi Оксанка.

Чоловiк – темноволосий щуплий хлопець – був блiдний, як полотно.

– Там, – сказав вiн тихо, коли я пiдiйшла.

 – Вiте… – вiн якось дивно ворухнув рукою у бiк горiшника.

На перший погляд, нiчого аж такого жахливого в горiшнику не було. Горiшник як горiшник, великий, густий корч. Я подивилася на хлопця запитально. Вiн пiдiйшов до мене, легко, але мiцно, взяв пiд лiкоть i пiдвiв на кiлька крокiв до дальнього боку горiшника, який вiд початку не був менi бачний. Я глянула – i хлопець не змiг мене втримати. Я зблiдла, як i вiн, втратила притомнiсть i повалилася на землю.

* * *

Саша потiм казав, що без тями я була недовго: вiн поляскав мене по щоках, покропив мiнеральною водою з пляшки – i я розплющила очi. Дрижачою рукою я витерла краплi з лиця, так-сяк пiдвелася.

Бiля свiтло-зеленого горiшника на свiжiй травi лежала Оксана. Тiло Оксани. Тiло Оксани, навскiс розрiзане надвое. Розрiз проходив вiд талii через живiт i аж до стегна; розрiз рiвний, як… зрозумiла я холодiючи – як у того котеняти, що я бачила тиждень тому; кишки Оксани вiдливали перламутром; кiстка стегна бiлiла, як знесена найгострiшою «болгаркою»… Я бачила все чiтко, фiксувала на внутрiшнiй лiчильник деталi.

Двi частини тiла близько, але все ж не впритул. Ровер пiд ногами, так, як би Оксанка загинула просто на ньому, пакет iз моiми делiкатесами на кермi. Мертве лице Оксанки з мертвим виразом, без емоцiй. Знайома сукня зi штучного зеленого шовку в рожевенькi трояндочки, розрiзана також рiвно – навiть краi тканини не обтiпалися – в плямах крови.