Бодай Будка

Тепер я почула й пах згорнутоi крови, i пах вiд того, що в кишках… Менi знов стало кепсько, але зусиллям своеi слабоi волi я все ж вiдiгнала дурноту.

Думки в моiй головi замелькали, як плавчихи, що одна за одною скачуть з вишки у воду, а сльози побiгли цюрком. Як можна було ТАК забити людину? Чим? Хто? НАЩО? Очевидно, Оксанку забили вчора вечором, коли вона верталася вiд мене додому, за кiлька хвилин по тому, як я помахала iй та вернулася прибирати зi стола. Чому я нiц не чула? Чи, може, вона тодi спокiйно поiхала собi, а потiм вернулася? А може, ii забили десь, а сюди перенесли вже забиту? Чи кричала Оксанка, чи довго мучилася, чи смерть настала вмить? А коли б я трохи ще постояла бiля калитки, поки Оксанка iхала до дороги, то, може, на неi й не напав би загадковий вбивця… Чи, принаймнi, я могла б його побачити… Але, Боже мiй, як страшно! Вбивця був ось тут… А раптом вiн i зараз тут ховаеться?

Хлопець бiля мене кашлянув.

Я повернула до нього голову. Хто вiн, як вiн тут опинився? А раптом вiн i е вбивця?

– Я побачив тiло на обочинi, тiльки-но звернув з шосу, – вiдповiв хлопець на мое нiме питання.

 – Зрозумiло, спинився, вийшов, впiзнав Оксану Петрiвну… Я iхав до вас у справi, про яку потiм поговоримо… За порадою нашого спiльного друга Андрiя Динька, – зважив необхiдним додати вiн. – Але тут натикнувся на… Побачив вас у дворi вашому, натиснув на клаксон…

– Вiте вже викликали мiлiцiю? Хто Вiте такий взагалi?

– Викликав, сказали, хутко будуть. Вiте мене не знаете, зате я вас знаю.

Звати мене Олександр Брiштгель, – назвався хлопець.

Я знову поглядiла на Оксанку. По ii мертвому лицi бiгала мурашка, шукаючи якоiсь своеi користi. Я помкнулася затулити Оксанцi очi; менi подалося, що буде жахливо, коли мурашка пробiжить i по них.

– Не зачiпайте! – спинив мене Олександр Бриштгель. – Не можна нiчого дотикатися!

Вiн мав рацiю. Не можна. Мурашка може забiгти в око Оксанки, але то нiц – мертвим не болить.

Подзвонити кому? Влянцi, Ленцi?

Я вiдвернулася, зробила кiлька крокiв у бiк шосу.

У цей ранiшнiй час вiн був пустим, тiльки чулося тихе порипування педалiв – хтось котив старим ровером. Ось роверист вже котить мимо нас. Нiмець. Непотрiбна, недоречна аж до неприйняття зараз зустрiч.

Їхав вiн мимо, мусить, на дачу – я знала що десь поблизьку в нього е дача – або, може, просто катався для здоров’я – на ньому був спортивний костюм у кольорах росiйського прапора. Я хотiла вiдвернулася, коб[35 - Коб (дiал.) – щоб.