Бодай Будка

…За пiвгодини я посадовила Сагайдака за той самий стiл у дворi Будки, де днем ранiше вiдзначалося новосiлля, i вiн мене допитував. Точнiше, допитували всiх: тiло Оксанки забрали в морг, де його будуть допитувати також, Нiмцю оказали першу медичну допомогу та зараз допитували на верандi, Бриштгель, розмахуючи руками, вiдповiдав на якiсь запитання колеги Сагайдака, лейтенанта на прiзвище, як я чула, Березiн, а решта мiлiцiонерiв, якi приiхали разом зi своiм начальником, спробували, як я зрозумiла, допитувати окiл зовнiшнiй, шастаючи по лузi та корчах.

Мене ж питав сам начальник.

– Значит, ваши подруги уехали вместе около половины одиннадцатого?

– Думаю, что так. Но точно утверждать не могу. Но уже довольно сильно смеркалось.

Сагайдак замислився.

– В поведении потерпевшей вчера не заметили чего-то необычного? Может, расстроенной она казалась или, наоборот, слишком веселой? Может, плохо себя чувствовала?

– Да нет, ничего особенного, как будто.

– Скажите, а вообще чего-нибудь странного, необычного в тот вечер вы не заметили?

Гриби. Попередження з грибiв. Але чи варто розповiдати про це мiлiцiонеру? Взагалi-то в мене такий досвiд: нашiй мiлiцii чим менше розповiдаеш, тим краще… Але ранiше я терпiла вiд мiлiцii за своi полiтичнi справи, а тут вбивство… Що криеться за ним? Чи можна довiряти оцьому фацету? Я пiдвела на нього очi.

Начальник РВВС виглядав так, що на вулицi я б скорiше прийняла його за бандита, а не за правоохоронця: на широких, налитих плечах – модна сорочка, гостроносi шкiрянi туфлi, у розкритому комiрi – масивний, товстий золотий ланцюг. Не випускае iз зубiв Dunhill. Але бачна була в ньому i якась твердiсть – твердiсть колодки, об яку щодня гепають то колуном, то сокирою, а вона десятирiччями стоiть собi на дворi бiля дашка.

– Ну як вам сказати… – вiд хвилювання я перейшла на рiдну.

– А скажiть, як е, – пiдохотив вiн також по-нашому. – Люба дрiбниця може бути важливою. Постарайтеся згадати все, – понукнув.

Ну що ж, я постаралася. Розповiла про пурхавки та пудпалюпахи. Вiн не подивився на мене, як на дуру.

– Березин, а ну-ка, подгони сюда по-быстрому с Михалычем, – розпорядився вiн по мобiльному, вислухавши мене. І до мене: – Пойдем, покажете, где это было.