Бодай Будка

На мое здивування, трiйця мiлiцiонерiв уважно огледiла мiсце, де це «было»; всi втрьох залiзли на гору, подивилися i звiдтiль; грибiв уже майже не було, але Мiхалич – як я зрозумiла, якийсь дослiдник-експерт – узяв проби грунту та накидав у своi пробiрки трохи позосталих пудпалюпашкiв.

Вiтер вiйнув пахом дощу, потiм принiс його краплi. Я задрижала – вiд холоду, чи ще вiд чогось. Я раптом чiтко побачила, що бiля нашоi групи, – я, Сагайдак, Березiн, Мiхалич – за нашими спинами, в прозорому похолодiлому повiтрi хтось е – хтось такий само прозорий, як повiтря, але дивовижно густий i тугий, якийсь живий образ дирки, пустоти – антиматерii, коли не антидуху.

Я дивилася на це Щось, воно дивилося на мене. Страху не було, але хвилювання трусило мене все сильнiше. Що то? Хто то? Мильгинула безумна думка, що то навiдалася баба Мокрина. Чи Оксанка? Мене колотило, дощ валився вже густими треками, обминаючи те щось щiльне i туге, якого нiхто не зауважив, крiм мене, i Сагайдак розпорядився йти в хату. У хатi я змогла якось опанувати дрож.

…Цей жахливий день скiнчився. Скiнчився нарештi пiсля того, як були складенi та пiдписанi протоколи допиту мене, Бриштгеля (вiн шепнув менi, що незабаром приiде знов i був звезений мiлiцiонерами в мiсто ще для якихось процедур), знiяковiлого Нiмця, який аж нiяк не чекав, що його день пройде таким чином; пiсля того, як мiлiцiонери не пустили до мене Улянку (вона прийшла на Будку, не вiдаючи, що вiдбулося, i вимушена була чекати аж до вечора, бо мiлiцiянти не дозволяли нам нi побачитися, нi поговорити навiть по телефону; я дуже переживала, як вона, у своему станi, перенесе жахливу звiстку; вони з Юрком, ii чоловiком, який також примчався з Добратич, поривалися встатися зi мною на нiч, але я вговорила iх вернутися додому в Добратичi, найперше для того, щоб якось ощадити нерви та зберегти крихке тепер здоров’я сестри), пiсля того, як я, зiбравши всю силу, подзвонила Ксенi i Ядзi, дочкам Оксанки.

Приголомшенi дiвчата вже вiдали вiд мiлiцii жахливу новину, були в дорозi з Мiнська додому…

Вина, нерацiональна, але чiтко вiдчутна вина мучила мене… Я невинувата в смертi Оксани – але винувата, бо вона загинула пiсля приiзду до мене… Що за така кара менi, що за таке жахливе покарання: бути без вини винуватою.

Колись доця моя, потiм баба Мокрина, тепер от Оксанка… За що я така проклята перед Богом?!

Пiсля тяжкоi розмови з дiвчатами я вийшла на двiр. Стояла тепла синя нiч, м’якша за любов.