Бодай Будка

– Ото взялося на мороз! – кажуть баба Раiна i проходять в хату. – А я вже думала, ця зима буде сирiтською. Аж нi. А у вас ще в печi топиться? – питають нащось, хоча видно ж i так, що топиться.

Наталка насторожилася. Вона не вельми любить свою бабу по матерi. Занадто вона «що то я», так про неi дiдо казали.

Баба зняли кожуха, проходять, покидаючи на глинобитнiй пiдлозi кавалочки снiгу, сiдають на лавку. За вiкном потихеньку розвиднюеться. Зимовий ранок встае над снiгами, зоря розгораеться.

– Ось, свате, принесла вам конопляноi олii, – баба розв’язують клуночок, дiстають невеличкого глечика, – щойно вчора видушили.

Наталка радiе: мабуть, дiдо закрасять олiею просо. А може, й не закрасять.

Дiдо вiдмовляються вiд дарунка, але потiм усе ж переливають олiю в щербатий горщечок. По тому дiстають просо з печi, ставлять на стiл i, таки покрасивши свiжою олiею, запрошують снiдати бабу Раiну та кличуть i Наталку. Тепер баба вiдмовляеться, i навiть два рази, а по тому сiдае до столу, а Наталку два рази кликати не треба.

За столом дiдо розпитують бабу, що робиться в Харсах, баба розповiдае, що все Богу дякувати. Що жито змолотили вже, що Федора подарувала церкви нову iкону, яку купила в Яблочинському монастирi, що смолярi харсiвськii велику замову отримали вiд берестейського кагалу, що ii, Раiнина, невiстка народила хлопчика…

– Одпустiте, свате, до мене Наталку. Поки невiстка ходити не може, менi невикрутка, то Наталка буде менi допомагати. І вам легше буде – не треба ii кормити. Як сам собi – то хоч як, де з’iси, де й впроголодь, а за дитиною ж заглядати треба.

Їй же шiсть вже е?

Дiдо мовчать, опустивши нечесану голову, а потiм вiдповiдають, по роздумi:

– П’ять. Шiсть зрiвняеться на Благовiщення, на той рiк.

– Ну от, – задоволениi баба Раiна.

Тодi дiдо поглядають на Наталку.

– Не пiду, – каже вона, i сльози стiкають по щоках на пусту вже миску, яку вона пiдсунула пiд себе, щоб вибрати остатки проса пальцем. Вона не хоче в чуже мiсце вiд дiда.

Але ще сонце не пiднялося, а вони з бабою вже йдуть бабиними слiдами до Харсiв.

Баба несе невеликий клунок, там тепер пустий глечик та Наталчинi лахи. Наталку вдягли у свитку покiйного брата, рукави задовгii, тому долоням тепло, а ось занадто довгi поли перешкоджають, замiтають снiг, в них пльонтаються ноги. Вiтер, на щастя, дме в спину, так легше йти, але деколи його штурхани такii мiцниi, що Наталцi здаеться: в спину хтось кидае камiння. Вона знае, як то бувае, коли кидають камiння.