Фауст

Пiд впливом Шiллера у поета знову пробуджуеться iнтерес до юнацького задуму «Фауста», що вiн його закинув ще в серединi 70-х рокiв. Гете i Шiллер намагаються осмислити риси нового свiтовiдчуття, в основi якого лежала б духовна повнота i цiлiснiсть, притаманна хiба що самiй природi, i розробити принципи новоi естетики творчостi. Зразок вони шукають в античностi, в середнiх вiках, у добi Вiдродження. Цi фiлософсько-естетичнi шукання дiстали в гетезнавствi назву «веймарськоi класики».[4 - Докладнiше про це питання див.

: Шалагiнов Б. Б. Естетика Й. В. Гете: Дослiдження. – К.: Вежа, 2002. – С. 121—127.]

Краса для «веймарськоi класики» була невiд'емною вiд уявлення про належну людину, яка б втiлювала у собi внутрiшню цiлiснiсть чуттевого i духовного, еднiсть iз зовнiшнiм свiтом – з суспiльством, природою, Всесвiтом. «Веймарська класика» – це не спроба реставрувати минуле, а таке собi повернення вперед, до повноти людського iснування, яке може бути досягнуто свiдомо, а не просто отримано з рук природи, як це сталося на свiтанку людськоi культури.

Цi настанови веймарськоi класики привертали пильну увагу з боку Фiхте, Новалiса, Гельдерлiна та iнших романтикiв i були розробленi ними у виглядi фiлософсько-естетичноii утопii.

Мiж природою i культурою, на думку Гете, немае непрохiдноi прiрви, як це вважав Руссо; навпаки, вони тiсно взаемопов'язанi. Розвиток природи закономiрно приводить до виникнення свiдомостi i культури. Цим положенням вiдкидаеться класицистична теорiя наслiдування, що виходить не безпосередньо з природи, а iз «вторинних» зразкiв.

Сама природа стае основою законiв мистецтва i через однi й тi самi фундаментальнi закони утверджуе свою вищу форму iснування – свiдомiсть i як ii найкращий вiнець – красу. Цим пояснюеться настiйливе прагнення Гете знайти «прафеномен», щоб використати його як спiльну основу для художньоi творчостi i для наукового вивчення природи.

В основi мiфотворчостi «веймарських класикiв» лежало не наслiдування готових зразкiв, як у французьких класицистiв, а свiдоме вiдтворення митцем нiби несвiдомих творчих iмпульсiв природи, не реалiзованих нею самою до кiнця.

Це обумовило iдеалiзуючий принцип зображення персонажiв, зокрема у «Фаустi» та в iнших творах поета.

Стиль, в розумiннi веймарських класикiв, вiдображуе внутрiшню сутнiсть об'екта, його iстину, яка. завжди явлена чуттево i завжди – через красу.