Фауст

Призначення форми – не пiдкреслювати змiст експресiею, аурiвноважувати його i тим самим забезпечувати цiлiсну еднiсть форми, змiсту i духу. Таке розумiння форми i стилю виводило iх за межi вiдтворення лише самоi давньогрецькоi поетичноi технiки i вiдкривало простiр для використання практично всiх можливих стильових систем i жанрових особливостей, зокрема народно-поетичного середньовiччя, бароко та iн. Особливо яскраво такий жанрово-стильовий симбiоз представлений у другiй частинi «Фауста».

«Веймарська класика», так би мовити, завершила на бiльш високому рiвнi штюрмерськi шукання Гете. Видатний гетезнавець XX столiття Г. А. Корф писав: «Цей розвиток, спрямований до загальнолюдськоi цiлiсностi, був поверненням до старого iдеалу штюрмерства, але й одночасно сходженням на бiльш високу сходинку». Поет знайшов цю колишню цiлiснiсть у гармонii власноi особистостi, природи й мистецтва. Але якщо ранiше ця цiлiснiсть була «щасливим подарунком юностi», то тепер поет знайшов ii знов як «свiдоме завоювання змужнiлого вiку».

[5 - Korff H. А. Geist der Goethezeit: in 4 Bde. / Unver?nderter Nachdruck der 4., durchges. Auflage. – Bd. 2. – Leipzig: Koehler & Amelang, 1958. – S. 305.]

«Веймарська класика» була вiдкритою системою, оскiльки мала опертя на фундаментальне поняття розвитку людини i культури, спрямованого на якомога повнiше виявлення iх вищоi родовоi сутностi. «Пiзнiй» Гете в цiлому зберiг вiрнiсть культурологiчним i естетичним постулатам «веймарськоi класики», хоча й вiдмовився певною мiрою вiд тих ii елементiв, що були пов'язанi з використанням античних мiфiв i поетичноi технiки давнiх грекiв.

Отже, суть «веймарськоi класики» полягала не в культивуваннi давньогрецького iдеалу, а в утвердженнi тих тенденцiй, якi з часом зробили б непотрiбною давньогрецьку культуру саме як iдеал. Тодi людина вiдкрие в собi здатнiсть до повноцiнного сприйняття всiх свiтових культур.

А разом з проблемою iдеалу зникне i проблема публiки, яка постiйно турбувала поета i, зокрема, знайшла вiдбиття на сторiнках «Фауста» («Пролог у театрi»). Тож звернення Гете в серединi 10-х рокiв XVIII столiття в пошуках внутрiшньо повного людського буття до культури Сходу в «Захiдно-схiдному диванi» вiдповiдало логiцi розвитку головних тенденцiй «веймарськоi класики».

Не всi тенденцii «веймарськоi класики» виявилися життездатними.