Фауст

Ви принесли веселих днiв картини

І образiв навiки любий рiй;

І першого кохання й дружби тiнi

Встають, немов у казцi прастарiй.

Згадалися життя зигзаги звиннi,

Минулий жаль, i втрати бiль гiркий,

І ймення тих, що iх зрадлива доля

В цвiту стяла, мов квiти серед поля…

Пiсень моiх не чують нiжнi душi,

Що слухали пiснi юнацьких днiв;

Розвiялись бесiди нашi дружнi,

Їх вiдгомiн давно вже вiдбринiв.

Кругом чужi, хоч, може, й не байдужi,

Та iх хвала не радуе чуттiв;

А тi, що iх, мов рiднi, привiтають, –

Розкиданi, десь по свiтах блукають.

І знов мене привиддя полонили,

Неначе звуть в мовчазне царство сна,

Колишнiй спiв мiй, майже занiмiлий,

Лунае знов, мов арфа чарiвна;

Я стрепенувсь, i сльози забринiли,

І серце враз вiдтало аж до дна…

Теперiшне здалека ледве мрiе,

А що пройшло – iзнов живе i дiе.

Пролог у театрi

Директор театру, поет i комiк.

Директор

Обидва ви не раз менi

В пригодi стали в хвилю скрути;

Скажiть, яким повинен бути

Театр у нашiй сторонi?

Бажаю я завжди юрбi годити:

Вона живе, дае й другому жить.

Стовпи стоять, помiст iз дощок збитий,

І всяк туди, на свято мов, спiшить.

Сидять усi вже, звiвши вгору брови,

До подиву i захвату готовi.

Я знаю, як сподобатися всiм,

А все ж чомусь сьогоднi страшнувато;

Хоч путне щось незвично бачить iм,

Але вони читали страх багато.

Як змайструвать виставу нам таку —

Нову, й живу, i людям до смаку?

Люблю, коли у нас пiд балаганом

Гучна юрба хвилюе ураганом

І тиснеться до цих дверей вузьких,

Мов у переймах болiсно-тяжких.

Ще в бiлий день, ще о четвертiй

До каси товпляться дiстать квиток

І ладнi битися за нього до пiвсмертi,

Мов це – в голодний рiк насущника шматок.

Лише поет зробить це диво здiбний;

О друже мiй, тут твiй талант потрiбний!

Поет

Не говори про натовп той нiкчемний;

Його дiла високий дух гнiтуть,

Затьмарюють, як морок ночi темний,

Затягують у вир, у каламуть.

Веди мене в небесний свiт таемний,

Де радощi поетовi цвiтуть.

Лиш там любов i дружба нас чекають,

Божественнi чуття в серцях плекають.

Що в глибинi грудей у нас постало,

Що, тремтячи, зiрвалось на уста,

Невдало раз, а iнший раз i вдало, —

Поглине все хвилина зла й пуста;

А що роки у серцi визрiвало,

В довершене творiння вироста.

Примарний блиск живе одну хвилину,

Правдивому нема в вiках загину.