Фауст

Образ натхнення як високого, але наiвного осягнення перегукуеться з ученням Канта про генiя: «Генiй сам не може описати чи науково показати, як вiн створюе свiй твiр (…), сам не знае, яким чином у нього здiйснюються iдеi для цього, i не в його владi спецiально чи за планом придумати iх i роз'яснити iншим…».[3 - Кант И. Сочинения: В 6 т. – М: Мысль, 1966. – Т. 5. – С. 323—324.]

Проте апофеоз суб'ективноi схвильованостi, яка надае природi нового для неi смислу, може перейти в трагедiю, а нетотожнiсть реальностi та ii образу у свiдомостi – стати причиною трагiчного розладу.

Про це свiдчать балади: «Рибалка» й особливо «Вiльшаний король», написанi вже у «пiсляштюрмерську» добу (1782). В останнiй – дитина стае жертвою власноi уяви, рацiональнi пояснення батька виявляються безсилими. У змаганнi здорового глузду та наiвноi уяви перемагае уява i тим занапащуе все. Здаеться, тут Гете замислюеться над тiею страшною цiною, що ii платить людина за автономнiсть i самодостатнiсть уяви, розуму.

Тема трагiчного розладу мiж реальнiстю та ii суб'ективно забарвленим змiстом розкрита письменником у «Стражданнях юного Вертера».

Головний персонаж марно прагне вiдстояти свою внутрiшню самобутнiсть, свiт почуттiв як основний змiст своеi особистостi. Вертер – трагiчна «монада», що сама в собi знаходить моральний закон i джерело психологiчно насиченого життя. Цей духовно незалежний герой протистоiть свiтовi загальноприйнятого – суспiльству, де мотиви поведiнки пiдкоряються лише емпiричному плиновi життя, де панують етикет, компромiс, умовностi. Перед Вертером нiбито i е вибiр: пiдкоритися закону громадськоi думки, морального компромiсу, становоi iерархii. Але для героя це означало б поступитися своiм витонченим внутрiшнiм свiтом. Розумiючи, що його почуття, неповторнiсть духовних прагнень нiкому не потрiбнi, незрозумiлi, бiльше того, виступають перешкодою для щастя, Вертер убивае себе.

Свiт розкриваеться для Вертера у виглядi особливих цiнностей, якi iснують тiльки для нього. Вiн цiнуе вiдносини i речi, що, не маючи значення для iнших, становлять для нього iнтимно близький образ свiту.

Цi уподобання роблять його нестандартною особистiстю в суспiльствi i викликають в оточення подив та нерозумiння. Мова Вертера не просто схвильована й емоцiйно пiднесена; герой усвiдомлюе свою вiдчуженiсть вiд людей, неможливiсть знайти з ними спiльну мову i тим бiльш реалiзувати у суспiльствi своi якостi. Вiн доходить висновку, що його внутрiшня неповторнiсть i е головною завадою для щастя.