Стук у браму

Можливо, що цей юнак вже зиркав на мене, коли кропив обличчя святою водою, а можливо, з занепокоенням помiтив мене ще ранiше, бо тепер вiн несподiвано помчав геть до дверей. Склянi дверi зачинились. І коли я вiдразу ж слiдом вийшов за дверi, то вже не побачив його, бо там було кiлька вузьких вулиць i народу як дим iшло.

У наступнi днi вiн не з’являвся, а моя дiвчина прийшла. Вона була в чорнiй сукнi, обкладенiй по комiру прозорим мереживом, – пiд ним прозирав пiвмiсяць вирiзу сорочки, – з нижнього краю шовк спадав добре скроеним комiром.

А що дiвчина прийшла, то я забув про того молодика i не цiкавився ним навiть тодi, коли вiн потiм знову регулярно був i молився своiм звичаем. Але вiн завжди проходив повз мене з великим поспiхом, вiдвернувши обличчя. Можливо, рiч тут у тому, що я завжди уявляв його собi тiльки в русi, i тому, навiть коли вiн стояв, менi здавалося, що вiн крадеться.

Якось я затримався у себе в кiмнатi. А проте ще пiшов-таки до церкви. Дiвчини я там уже не застав i хотiв пiти додому.

Раптом я побачив, що цей юнак знову лежить тут. Тепер той старий випадок згадався менi й пробудив у менi цiкавiсть.

Я навшпиньки прослизнув до дверей, дав монету слiпому жебраковi, який там сидiв, i причаiвся поруч iз ним за вiдкритим дверним створом. Я просидiв там годину, скорчивши, можливо, лукаву фiзiономiю. Почувався я там добре i поклав приходити сюди частiше. Але в ходi другоi години я вирiшив, що безглуздо сидiти тут через цього богомiльника.

І все-таки я вже зi злiстю дозволив павукам повзати по своему вбраннi i третю годину, коли останнi вiдвiдувачi, голосно дихаючи, виходили з темряви церкви.

Тут вiн теж з’явився. Вiн iшов обережно, i ноги його спершу немов обмацували пiдлогу, перш нiж ступити на неi.

Я пiдвiвся, зробив великий i прямий крок i схопив хлопця за комiр.

– Добрий вечiр, – сказав я i, тримаючи його за комiр, зiштовхнув сходами вниз на освiтлену площу.

Коли ми спустилися, вiн сказав геть нетвердим голосом:

– Добрий вечiр, дорогий-дорогий пане, тiльки не гнiвайтесь на вашого покiрного слугу.

– Так, – сказав я, – я хочу дещо запитати у вас, пане, минулого разу ви дременули вiд мене, сьогоднi це вам навряд чи вдасться.

– Ви жалiсливi, пане, i вiдпустiть мене додому. Мене можна пожалiти, це щира правда.

– Нi, – закричав я пiд шум трамвая, що сунув попри нас, – я вас не вiдпущу! Якраз такi iсторii менi подобаються. Ви – щаслива знахiдка. Я можу привiтати себе.