Стук у браму

Мiй знайомий не здивувався тому, що я встав.

– Ви зарученi?

Вiн сидiв дiйсно дуже нетвердо, спираючись тiльки на спинку. Потiм вiн зняв капелюха, i я побачив його волосся, яке пахло i, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилицi загострено-округлою лiнiею, як то любили цiеi зими.

Я зрадiв, що так розумно вiдповiв йому. «Так, – говорив я собi, – як вiн ходить у товариствi з рухомою шиею i вiльними руками. Вiн може з приемною розмовою провести даму через залу, анiтрохи не турбуючись про те, що перед будинком падае дощ, або там соромливо хтось стоiть, чи вiдбуваеться ще що-небудь гiдне жалю.

Нi, вiн однаково гарно схиляеться перед дамами. Але ось вiн сидить тут».

Мiй знайомий провiв батистовою хусткою по лобi.

– Будь ласка, – сказав вiн, – покладiть менi на хвилину свою руку на лоб. Прошу вас.

Коли я не вiдразу це виконав, вiн склав благально руки.

Неначе наша турбота все затьмарила, ми сидiли вгорi на горi, як у маленькiй кiмнатi, хоча й ранiше вже помiтили свiтло i ранковий вiтерець.

Ми сидiли зовсiм поруч, хоча не любили одне одного, але не могли розiйтися, бо навколо були стiни. Але ми могли триматися смiшно i без будь-якоi гiдностi, бо нам не потрiбно було соромитися гiлок над нами i дерев, якi стояли проти нас.

Тут мiй знайомий, не зволiкаючи, вийняв з кишенi нiж, задумливо вiдкрив його, встромив, немов у якiйсь грi, в свою лiву руку вище лiктя i не витягнув звiдти. Вiдразу хлинула кров. Його круглi щоки були блiдi. Я витягнув нiж, розрiзав рукави зимового пальта i фрака, розпоров рукав сорочки.

Потiм пробiг трохи вниз i вгору шляхом, аби подивитися, чи немае кого-небудь, хто мiг би менi допомогти. Усi гiлки впадали в око майже виразно i не ворушилися. Потiм я посмоктав глибоку рану. Тут я згадав про будиночок садiвника. Я побiг угору по сходах, якi вели до верхнього газону по лiвий бiк вiд будинку, квапливо обстежив вiкна i дверi, я дзвонив, сердячись i тупаючи ногами, хоча вiдразу побачив, що в будинку нiхто не живе. Потiм подивився на рану, яка кровоточила тонкою цiвкою. Я зволожив його хустку снiгом i сяк-так перев’язав бiдоласi руку.

– Милий, милий, – говорив я, – через мене ти поранив себе. Ти прекрасно влаштований, оточений приемними речами, ти можеш гуляти серед бiлого дня, коли всюди серед столикiв i на дорiжках пагорбiв видно багато ретельно одягнених людей. Подумай, навеснi ми поiдемо в плодовий сад, нi, поiдемо не ми, це, на жаль, правда, поiдеш ти з Аннерль, радiючи i пустуючи.