Стук у браму

Одного разу я сидiв на лавцi на березi рiчки в незручнiй позi. Поклавши голову на руку, що лежала на дерев’янiй спинцi лавки, я дивився на туманнi гори iншого берега i чув нiжну скрипку, на якiй хтось грав у прибережному готелi. По обох берегах снувалися потяги, пускаючи блискучий дим.

Так говорив я, гарячково намагаючись уявити за словами якiсь любовнi iсторii з цiкавими становищами; не завадило б i трохи грубостi, рiшучостi, насильства.

Але не встиг я вимовити першi слова, як мiй знайомий байдуже i лише здивувавшись, що я досi тут, – так менi здалось – обернувся до мене i сказав:

– Знаете, так завжди бувае.

Коли я сьогоднi спускався по сходах, щоб ще прогулятися ввечерi, перш нiж пiти в гостi, я здивувався тому, як телiпалися моi червонi руки в бiлих чохлах, i тому, що телiпалися вони неабияк жваво. Тут я став чекати пригоди. Так завжди бувае.

Останне вiн кинув уже на ходу, ненароком, як маленьке спостереження. Мене ж це вельми зворушило, i я засмутився, що, можливо, йому неприемна моя довготелеса фiгура, поруч з якою вiн цiлком мiг здатися занадто маленьким.

І ця обставина, хоча надворi стояла нiч i ми майже нiкого не зустрiчали, мучила мене так сильно, що я зiгнув спину аж так, що моi руки на ходу торкалися колiн. Але щоб мiй знайомий не помiтив мого намiру, я мiняв свою поставу дуже поступово, з великою обережнiстю i намагався вiдвернути вiд себе його увагу зауваженнями про дерева на Стрiлецькому островi i про те, як у рiчцi вiдбиваються лiхтарi на мостi. Але вiн раптом рiзко повернувся обличчям до мене i поблажливо сказав:

– Чому ви так ходите? Ви ж геть згорбилися i заввишки стали майже з мене.

Що вiн сказав це люб’язно, то я вiдповiв:

– Це можливо. Але менi ця поза приемна. Я слабенький, знаете, i менi бувае занадто важко триматися прямо. Це не дрiбниця, я дуже довго…

Вiн сказав дещо недовiрливо:

– Та це просто примха. Ранiше ж ви, по-моему, йшли, випроставшись на весь зрiст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навiть танцювали – чи нi? Нi? Але йшли ви гордо, i це ви, звичайно, можете i зараз.

Я вiдповiв наполегливо i з заперечувальним жестом:

– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцiнюете мене. Я знаю, що таке хорошi манери, i тому йду згорбившись.

Але це не здалося йому простим, в сум’яттi вiд свого щастя вiн не зрозумiв зв’язок моiх слiв i докинув тiльки:

– Ну, як знаете, – i подивився на годинник Мельниковоi вежi, який показував майже першу годину.