Стук у браму

– Ви забилися, так? Ожеледь, треба бути обережним… У вас болить голова? Нi? Так-то.

Вiн говорив спiвуче, немов розповiдав iсторiю, до того ж дуже приемну iсторiю про далезний бiль у чиемусь колiнi. Вiн i руками рухав, а й не думав пiднiмати мене. Я пiдпер собi голову правою рукою – лiкоть лежав на брукiвцi – i забубонiв, як старий дяк, щоб не забути це:

– Не знаю, власне, навiщо я побiг праворуч. Але я побачив, як пiд аркадами цiеi церкви – не знаю, як вона зветься, о, будь ласка, даруйте – бiгае кiшка, маленька кiшечка, i шерсть у неi була свiтла.

Тому я помiтив ii… О нi, рiч не в цьому, даруйте, але досить важко цiлий день володiти собою. Для того ми i спимо, щоб змогтися для цiеi працi, а якщо ми не спимо, то з нами нерiдко трапляються безглуздi речi, але було б неввiчливо з боку наших супутникiв голосно цьому дивуватися.

Мiй знайомий, тримаючи руки в кишенях, подивився на порожнiй мiст, на Конгрегацiйну церкву[2 - Мова про Храм Святого Франциска Ассизького або Храм Святого Франциска Серафимського – празький католицький орденський i парафiяльний костел на площi Хрестоносцiв в iсторичному районi Старе Мiсто.

], потiм – на небо, пiд той час ясне. Що вiн не слухав мене, то злякано сказав:

– Ну, чому ж ви не говорите, дорогий? Вам зле?.. Ну, чому ж ви, власне, не встаете?.. Адже тут холодно, ви застудитесь, а потiм ми ж збиралися на Лаврiнову гору.

– Звичайно, – мовив я, – вибачте, – i пiдвiвся самостiйно, вiдчуваючи, проте, сильний бiль. Я хитався i мимоволi вперся поглядом у статую Карла Четвертого, щоб дiзнатися, де я перебуваю.

Але мiсячне свiтло було невправне i Карла Четвертого теж зворухнуло. Я здивувався, i моi ступнi значно змiцнiли через страх, що Карл Четвертий впаде, якщо я не приберу заспокiйливоi пози. Згодом мое зусилля виявилося марним, бо Карл Четвертий таки впав, якраз коли менi подумалося, що мене кохае дiвчина у гарнiй бiлiй сукнi.

Я б’юся марно i багато пропускаю. Яка це щаслива була думка щодо дiвчини!.. І як це мило було з боку мiсяця, що вiн висвiтлював i мене, а я через скромнiсть хотiв стати пiд склепiння вежi бiля мосту, зрозумiвши, що це просто природно, щоб мiсяць освiтлював усе.

Тому я з радiстю розпросторив руки, щоб повнiстю насолодитися мiсяцем… Тут менi згадалися вiршi:

Я скакав через вулицi,

Тупаючи у повiтрi,

Наче п’яний бiгун, —

i менi зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальнi рухи, безболiсно й легко посунув уперед.