Шляхи долі

Тiтка Мелiндi протестувала проти такого походу серед ночi, називаючи його безглуздим i непотрiбним, але дядько Бушрод не вiдступав перед виконанням обов’язку.

– Я вже сказав сестрi Аделiнi Госкiнс, – сказав вiн, – щоб приходила сюди по ту книжку завтра вранцi о сьомiй годинi, щоб вiднести ii на засiдання ради, i книжка мае бути тут до ii приходу.

Тож дядько Бушрод надягнув свiй старий коричневий костюм, взяв товстий цiпок з гiкорi й рушив майже безлюдними вулицями Вейматвiлля. Вiн зайшов у банк, вiдiмкнув боковi дверi, знайшов книгу там, де ii залишив, у маленькiй кiмнатцi для консультацiй, де вiн завжди вiшав пальто.

Мимохiть вiн обвiв кiмнату поглядом i побачив, що все було так, як вiн залишив, i вже збирався йти додому, коли нараз завмер вiд звуку ключа в замку центральних дверей. Хтось швидко зайшов, м’яко зачинив дверi й пiшов у бухгалтерiю за загратованими дверима.

Та частина банку приеднувалася до кiмнати, в якiй був дядько Бушрод, вузьким проходом, в якому зараз було зовсiм темно.

Дядько Бушрод, мiцно тримаючи цiпок, навшпиньки просувався проходом, поки не побачив опiвнiчного непроханого гостя. Там горiла едина тьмяна гасова лампа, але навiть при такому поганому освiтленнi вiн вiдразу впiзнав президента банку.

З острахом гадаючи, що робити, старий темношкiрий стояв нерухомо в темному передпокоi i чекав, як розвиватимуться подii.

Навпроти, за великими залiзними дверима, мiстилося сховище. У ньому був сейф з цiнними паперами, золотом i грiшми банку.

На пiдлозi лежало десь вiсiмнадцять тисяч доларiв срiблом.

Президент вийняв iз кишенi свiй ключ, вiдiмкнув сховище й зайшов досередини, майже повнiстю зачиняючи за собою дверi. Дядько Бушрод розгледiв через вузький отвiр мерехтiння свiчки. Через одну-двi хвилини – для спостерiгача вони видавалися годиною – мiстер Роберт вийшов поспiхом iз великою сумкою в руках, так, нiби боявся, що його побачать. Однiею рукою вiн замкнув дверi сховища.

Дядько Бушрод вичiкував i спостерiгав у своему сховку, а в головi неохоче вибудовував теорiю того, що щойно вiдбулося.

Мiстер Роберт обережно поклав торбу на стiл i пiдняв комiр по вуха. Вiн був вбраний у грубий сiрий костюм, як для подорожi. Вiн кинув нахмурений погляд на великий офiсний годинник над лампою, а тодi повiльно оглянув банк – повiльно й iз любов’ю, подумав дядечко Бушрод, нiби прощався зi знайомим, дорогим серцю мiсцем.