Шляхи долі

Перш нiж вiн устиг заговорити, Лоннi нахилився в сiдлi гарцюючого Тамала, показав гарапником на сенатора й спокiйно сказав:

– Гарну ви сьогоднi виголосили промову, мiстере, але могли так i не старатися. Я нiчого не прошу в штату. Я думав, що продаю картину, але це не так. Ви багацько сказали про дiда Брiско, i я пишаюся, що е його внуком. Але Брiско не приймають подарункiв вiд штату. Якщо хтось хоче, може забрати собi рамку. Погнали, хлопцi.

Делегацiя Сан-Саби помчала з холу вниз сходами й далi крiзь куряву вулиць.

На пiвдорозi до Сан-Саби вони розбили на нiч табiр. Коли настав час лягати спати, Лоннi прошмигнув геть до Тамала, який мирно скубав траву на кiнцi мотузки. Лоннi обняв його за шию, зiтхнув i вiдпустив навiки своi мистецькi амбiцii. Але його зiтхання сформувалося в пару слiв.

– Ти единий, Тамале, змiг щось розгледiти. Вiн справдi був схожий на живого бика, правда, старий?

ФЕБА

– Ви людина свiжих пригод i рiзних iнiцiатив, – сказав я капiтановi Патрiцiо Малоне, – як гадаете, якась часточка везiння чи невезiння – якщо взагалi е така рiч, як везiння – вплинула на вашу кар’еру, посприяла чи, навпаки, нашкодила вам так сильно, щоб ви могли пояснити результати такоi подii в життi везiнням чи невезiнням?

Це питання (яке своiм нудним зухвальством нагадувало мову юриспруденцii) було задане, коли ми сидiли в маленькому кафе Росселiн пiд дахом iз червоноi черепицi бiля майдану Конго в Новому Орлеанi.

Смуглолицi, у бiлих капелюхах, iз перснями на пальцях, авантюристи частенько заходили до Росселiни на коньяк.

Вони прибували з сушi й iз моря, i намагалися не розповiдати про побачене – не тому, що речi, якi вони бачили, були прекраснiшими за фантазii Ананiiв вiд друкованих видань, а тому, що вони так сильно вiдрiзнялися. А я був вiчним весiльним гостем, який набридав цим морякам удачi своiми розпитуваннями. Капiтан Малоне був iрландсько-iберiйським креолом, який обiгнув землю вздовж i впоперек. Вiн виглядав як будь-який добре вбраний чоловiк тридцяти п’яти рокiв, от тiльки безнадiйно обвiтрений i засмаглий, а на шиi мав ланцюжок зi старовинним перуанським талiсманом-оберегом зi золота та слоновоi кiстки, який, втiм, нiяк не пов’язаний iз цiею розповiддю.

– Моею вiдповiддю на ваше питання, – сказав капiтан, усмiхаючись, – стане iсторiя про Невезучого Кiрнi. Якщо, звiсно, ви не проти ii послухати.

У вiдповiдь я стукнув по столу кулаком, щоб покликати Росселiн.