Гра в бісер

Студент мав завдання перенестися в оточення i культуру, в духовну атмосферу якоi-небудь давнiшоi доби й вигадати собi вiдповiдне до тiеi доби життя; залежно вiд часу й моди студенти вибирали iмператорський Рим, Францiю сiмнадцятого чи Італiю п’ятнадцятого сторiч, Афiни епохи Перiкла або Австрiю часiв Моцарта, а фiлологи ще й мали звичку писати романи про свое життя мовою i стилем тiеi краiни й тiеi доби, в яку переносилась дiя: iнколи з-пiд iхнього пера з’являлися надзвичайно вiртуозно зробленi автобiографii в курiальному стилi папського Риму десь 1200 року, iнколи – скомпонованi середньовiчною латинню, iталiйською мовою «Ста новел»[37 - «Сто новел», або «Новелiно» – складений на межi XIII й XIV ст.

збiрник новел, що був першим зразком iталiйськоi розповiдноi прози.], французькою Монтеня, бароковою нiмецькою мовою боберфельдського лебедя[38 - …боберфельдського лебедя. – Маеться на увазi Мартiн Опiц (1597–1639; вiд 1627 p., коли iмператор надав йому дворянство, – Опiц фон Боберфельд) – найвидатнiший представник нiмецькоi придворноi поезii XVII ст. ]. В цьому вiльному, грайливому жанрi зберiгся вiдгомiн давньоазiатськоi вiри у вiдродження й переселення душ; серед викладачiв i студентiв було поширене уявлення про те, що iхньому теперiшньому iснуванню, можливо, передувало iнше, в iншiй постатi, в iншi часи, серед iнших умов. Звичайно, це була не вiра в буквальному значеннi цього слова, i тим бiльше не вчення, а тiльки гра, вправа на силу фантазii, спроба уявити свое «я» в iнших умовах i в iншому оточеннi. На цих вправах, так само як на деяких стилiстично-критичних семiнарах, а часто i в Грi, студенти вчилися обережно проникати в минулi культури й епохи, в iншi краiни, вчилися розглядати свою власну особу як маску, як тимчасову оболонку ентелехii. Звичай компонувати такi життеписи мав своi чари й давав добрi наслiдки, iнакше вiн би так довго не зберiгся. Мiж iншим, чимало студентiв бiльше чи менше вiрили не тiльки в iдею переселення душ, а й у правдивiсть життеписiв, якi вони самi ж створювали. Бо, звичайно, бiльшiсть тих уявних iснувань, перенесених у минулi часи, були не тiльки стилiстичними вправами й iсторичними студiями, а й вимрiяними образами, iдеалiзованими автопортретами: студенти змальовували себе переважно в тих костюмах i надавали собi тiеi вдачi, якi iм здавались iдеальними i якi вони б хотiли мати насправдi.