Гра в бісер

Але той острах був не тiльки гнiтючий, а й солодкий, бо в глибинi душi, не признаючись у цьому навiть самому собi, вiн вважав очiкуване свято з його прапорами i феерверками зовсiм не таким бентежним, гарним, важливим i, попри все, дивовижно радiсним, як те, що вiн, малий Йозеф Кнехт, побачить Магiстра зблизька, що той завiтае до Берольфiнгена трохи й задля нього, Йозефа, – адже Магiстр приiде перевiряти, як у гiмназii вчать музику, а вчитель музики, видно, гадае, що iспит можуть влаштувати i йому, Кнехтовi.

Але, мабуть… ох, нi, навряд чи до цього дiйде, де там! У Магiстра е важливiшi справи, нiж вислухувати, як малий хлопчисько цигикае на скрипцi, вiн, певна рiч, перевiрятиме старших учнiв, вони бiльше всього знають.

З такими думками чекав Йозеф великого дня, i той день настав, але почався з розчарування: на вулицях не грав оркестр, на будинках нiхто не вивiсив прапорiв та гiрлянд, треба було, як i щодня, брати книжки й зошити i йти на звичний урок, i навiть у класi вiн не побачив анi найменших ознак святковостi, все було звичайне. Почався урок, на вчителевi був той самий костюм, що й завжди, i вiн жодним словом не згадав про почесного гостя.

Але на другому чи третьому уроцi все ж таки сталося диво: постукавши в дверi, зайшов служник i сказав, що учень Йозеф Кнехт повинен за чверть години з’явитися до вчителя музики, перед тим гарненько причепурившись, помивши руки й почистивши нiгтi. Кнехт зблiд з переляку, вийшов, ледве переставляючи ноги, зi школи, тодi кинувся до iнтернату, поклав книжки, вмився, причесався, тремтячими руками взяв футляр зi скрипкою та нотний зошит i подався до флiгеля, де були музичнi класи.

У горлi в нього стояв клубок. На сходах його зустрiв один з гiмназистiв i схвильовано мовив, показуючи на клас:

– Почекай тут, поки тебе викличуть.

Минуло не так багато часу, поки настав край його чеканню, проте для Кнехта то була цiла вiчнiсть. Нiхто його не викликав, але до класу зайшов якийсь чоловiк, зовсiм старий, як йому спершу здалося, не дуже високий, сивий, з гарним ясним обличчям i пильними блакитними очима.

Погляд тих очей мiг би злякати, проте вiн був не тiльки пильний, а й веселий: не те, щоб чоловiк смiявся чи хоча б усмiхався, просто в очах його свiтилася тиха, спокiйна веселiсть. Чоловiк сiв на стiльчик перед старим шкiльним фортепiано й сказав:

– Ти Йозеф Кнехт? Твiй учитель задоволений тобою, вiн, здаеться, любить тебе. Ходи, трохи пограемо разом.

Кнехт iще перед тим дiстав скрипку з футляра.