Гра в бісер

Коли ж наприкiнцi цього процесу Кнехт усвiдомив свое становище i свою долю, коли вiн побачив, що вчителi почали ставитись до нього як до свого колеги, навiть як до почесного гостя, що ось-ось мав пiти вiд них, а учнi – почасти захоплено, почасти заздрiсно, побачив, що дехто почав уже уникати його, ще дехто дивитися на нього з пiдозрою, а декотрi неприятелi глузливо й зневажливо, що дотеперiшнi друзi почали все бiльше вiддалятися й покидати його, – тодi в його душi такий самий процес вiддалення й усамiтнення давно вже вiдбувся.

Тепер вiн серцем i почуттями своiми сприймав свiт зовсiм iнакше, вчителi з начальникiв поволi перетворилися в товаришiв, колишнi друзi – в супутникiв, що вiдстали дорогою, вiн уже нi в школi, нi в мiстечку не знаходив таких, як сам, i почував себе не на своему мiсцi, бо все було тепер просякнуте якимось прихованим умиранням, флюiдом минущостi й нереальностi, все стало якимось тимчасовим, наче зношений одяг, з якого ти давно вирiс. І це виростання з батькiвщини, досi такоi любоi i гармонiйноi, цей вiдхiд вiд форми життя, що стала чужою i невiдповiдною йому, цей стан прощання, в який вривалися години найбiльшого щастя i осяйного почуття власноi гiдностi, стан уже вiдкликаного звiдси врештi обернувся для нього в тяжку муку, в майже нестерпний гнiт i страждання, бо все покинуло його. А може, це вiн сам усе покинув? Може, це через його шанолюбство й зарозумiлiсть, через його пиху, зрадливiсть i нечутливiсть милий, звичний свiт почав вiдмирати й ставати чужим йому? Серед страждань, якi приносить iз собою справжне покликання, це найтяжче. Той, хто приймае покликання, приймае не тiльки дарунок i наказ, а й бере на себе якусь провину, наче солдат, якого викликали з шеренги, де вiн стояв поряд з товаришами, й призначили офiцером, i це призначення тим справедливiше, чим бiльше в нього почуття провини, навiть мук сумлiння, якими вiн спокутуе свою провину перед товаришами.

А втiм, Кнехтовi пощастило пережити цей процес розвитку без особливих струсiв i в цiлковитому невiданнi: коли нарештi педагогiчна рада повiдомила хлопця, що його вiдзначили й незабаром мають перевести до школи елiти, першоi митi ця новина його вразила, та вже наступноi здалася давно вiдомою i очiкуваною.

Аж тепер вiн згадав, що вже кiлька тижнiв йому глузливо кидали вслiд слiвце «electus», або ж «обранець». Вiн чув це слово, але тiльки краечком вуха, вважав, що його просто дражнять. Хочуть сказати ним: «Гей, ти, що у своiй зарозумiлостi вважаеш себе за обранця!».