Гра в бісер

Кожен iз нас – тiльки людина, тiльки спроба, тiльки рух у певному напрямку. А прямувати треба туди, де е довершенiсть, треба прагнути до центру, а не до периферii. Запам’ятай: можна бути суворим логiком чи граматиком i водночас мати душу, повну фантазii i музики. Можна бути музикантом i гравцем у бiсер i водночас ревним прихильником закону й ладу. Людина, якою ми собi уявляемо ii i якою прагнемо стати, повинна щодня бути готовою помiняти свою науку й мистецтво на якiсь iншi, повинна у Грi в бiсер виявляти найчистiшу логiку, а в граматицi найбуйнiшу фантазiю.

Такими повиннi ми стати, щоб нас кожноi години можна було перевести на iншу посаду i ми не опиралися й не розгублювались.

– Я, здаеться, зрозумiв вас, – мовив Кнехт. – Але хiба тi, що так гаряче люблять одне й ненавидять друге, – не просто запальнiшi люди порiвняно з iншими, спокiйнiшими й м’якшими?

– Воно нiбито й так, але насправдi не так, – засмiявся Магiстр. – Тому, хто хоче все вмiти й вiдповiдати найвищим вимогам, потрiбен, звичайно, не брак душевноi сили, захвату й тепла, а надмiр iх.

Те, що ти звеш запалом, – не душевна сила, а тертя мiж душею i зовнiшнiм свiтом. Там, де пануе запал, не може бути надмiру прагнень i поривань, вiн весь спрямований на досягнення приватноi, фальшивоi мети, через що й виникае напружена, задушлива атмосфера. Той, хто скеровуе всю силу своiх поривань до центру, назустрiч справжньому буттю, назустрiч довершеностi, той здаеться спокiйнiшим за палку людину, бо полум’я, яким охоплена його душа, не завжди видно, вiн, наприклад, на диспутi не кричить i не вимахуе руками. Але я кажу тобi: вiн горить i палае!

– Ох, якби можна було хоч щось знати! – вигукнув Кнехт. – Якби iснувало якесь учення, щось таке, щоб у нього можна було вiрити! Все суперечить одне одному, все розбiгаеться врiзнобiч, нiде немае нiчого певного. Все можна тлумачити так, а можна й навпаки. Можна витлумачити свiтову iсторiю як розвиток i поступ, а можна й побачити в нiй лише занепад i безглуздя.

Невже немае iстини? Невже немае справдi мудрого, неспростовного вчення?

Нiколи ще Магiстр не чув, щоб Йозеф говорив так палко. Вiн мовчки пройшов ще кiлька крокiв, тодi сказав:

– Істина е, любий мiй! Але вчення, якого ти прагнеш, абсолютного, досконалого, едино мудрого, немае. Та й не повинен ти прагнути досконалого вчення, друже мiй, прагни вдосконалити самого себе. Божественне в тобi, а не в уявленнях i книжках. Істину треба пережити, а не викласти.