Гра в бісер

], i якби в той час з’явився, як у старовинних романах, чужоземний вербувальник i запропонував менi одягти мундир i в складi будь-якого вiйська взяти участь у будь-якiй вiйнi, я погодився б. Дiйшло до того, до чого здебiльшого й доходить у таких випадках: я геть розгубився i вже не мiг сам упоратися зi своiми сумнiвами, менi потрiбна була чиясь допомога.

Магiстр на мить зупинився й усмiхнувся сам до себе. Тодi повiв далi:

– Звичайно, як i належить за правилами, я мав керiвника своiх наукових студiй, i, звичайно, найрозумнiше й найправильнiше було б зробити, як наказував менi обов’язок: попросити поради в нього.

Але так воно вже виходить, Йозефе: саме тодi, коли людина потрапляе в скруту, збиваеться на манiвцi i iй конче треба поради, iй найдужче не хочеться вертатися на правильний шлях i просити поради там, де ii найшвидше можна отримати. Керiвник був незадоволений моiм останнiм квартальним звiтом i зробив менi кiлька слушних зауважень, але я вважав, що був уже на певнiй дорозi до нових наукових вiдкриттiв, до нових iдей, i трохи образився на нього за тi зауваження. Словом, я не хотiв iти до нього, не хотiв каятись i визнавати, що вiн мав рацiю. Своiм товаришам я теж не мiг звiритися, але в нас там був у сусiдствi один дивак, вiдомий менi тiльки з вигляду, знавець санскриту, якого прозивали Йогом. І ось коли менi вже зовсiм несила було терпiти такий стан, я пiшов до того дивного самiтника, з якого й сам часто посмiювався, але якому в душi заздрив. Я зайшов до нього в келiю i застав його в ритуальнiй iндiйськiй позi; вiн був цiлком заглиблений у себе, нiчого не чув i не бачив навколо. Тихо усмiхаючись, вiн перебував десь в iншому свiтi. Менi не залишалось нiчого iншого, як чекати бiля дверей, поки вiн прийде до пам’ятi. Чекати довелося дуже довго, годину чи й двi, i нарештi я так стомився, що сiв на пiдлогу й прихилився до стiни. Та ось Йог почав поступово прокидатися, ледь похитав головою, вирiвняв плечi, повiльно випростав схрещенi ноги i хотiв уже встати, коли помiтив мене. «Чого ти хочеш?» – запитав вiн. Я пiдвiвся i, не роздумуючи, навiть не усвiдомлюючи до пуття, що я кажу, мовив: «Це все сонати Андреа Габрiелi». Вiн устав, посадив мене на свiй единий стiлець, сам сiв на край столу й спитав: «Габрiелi? Що ж вiн тобi зробив своiми сонатами?» І тодi я почав розповiдати йому, що зi мною сталося, сповiдатися перед ним.