Віртуалка

Потiм, коли його впевненiсть у моiй… залежностi (бо про його вiру в моi почуття мови йти не могло) розбухла вiд власноi значущостi повiтряною кулькою егоiзму, менi довелося почути й iнше – ще менш романтичне:

– Ти с многiмi да меня трахалася?

Або чого варте тiльки оте вбивче запитання, що ним вiн зустрiв мене, як новоспечену хазяйку його вiденськоi квартири. Не вiрячи власним вухам, увiбрала в себе суть сказаного, мов губка, аби потiм, по закiнченнi усього, вилити iз себе рятiвними сльозами.

– Ти ещо за ета время кому-то давала? «Ета время» – малося на увазi вiд нашого знайомства i до мого переiзду до Австрii.

І я стояла безмовна, тамуючи первинний жах бути вiдкинутою, страх, що в чомусь таки завинила, дала привiд для недовiри, не знаючи, що ота пiдозрiлiсть живе у його головi вже роками i скерована не тiльки проти мене.

І тодi я, ще занадто чиста, аби вбачати у його запитаннi неповноцiннiсть, вiдповiла йому запитанням на запитання:

– А якби моею вiдповiддю було «так», то що ж би, Ігарюша, ти вчинив тодi?

Вiн же, той, котрий забрав мене до Австрii (о Боже, той, котрий тiльки визичив мене на короткий термiн, що непомiтно для нього самого перерiс у два довгi роки спiвжиття), озвався:

– Па крайней мере нада била пользаваться с табой презерватiвамi.

Я вже зараз i не розповiдатиму, що по закiнченнi термiну придатностi нашого короткострокового кохання я таки прокричала йому, як пiдлому втiкачевi, у спину:

– Презерватiвамi, бачиш, любiмий, таки треба було користуватися з тобою!

* * *

Минуло вiсiмнадцять прекрасних, позбавлених сварок мiсяцiв обожнювання, аж поки я подивилася на нього iншими очима.

Очима Танi, дружини Ігарюшиного товариша, якщо можна назвати так людину, за спиною котроi мiй ведмедик тiльки те й робив, що його обмовляв, бо ж навiть його берлiнський кумпель знав те, у що Орхан втаемничив свого колегу. Таня любить, коли вiн iсть часник, бо потiм його сперма смакуе набагато вишуканiше, нiж зазвичай. Тiльки Дiмич знав цю iсторiю зовсiм по-iнакшому, а саме: «Ана сасьот ему толька тагда, кагда он абажрьотся чеснака».

Отож, завдяки Танинiй хвилиннiй сконфуженостi я засумнiвалася у правильностi свого вибору. Боже, пам’ятаю, як же я тодi налякалася! Як почервонiла моя шия, як горiли обличчя та вуха. Адже уявити собi життя без нього, мого коханого, я не могла. Мене обпiкав первинний сором за нього. Бо ж хотiлося бачити свого партнера завжди на висотi. І вiн, падлюка, добре знав, чому тодi, у Киевi, вибрав мене.