Віртуалка

І хоч я все ще пам’ятаю колишнi дитячi нiчнi жахи, проте намагаюся про них не думати, так, нiби iх не було у мене – доньки украiнського емiгранта. Ігарь дав менi великий урок, такий, якого не дали батьки, – е люди, котрих уже не навчити любити. Бо, компенсуючи брак почуттiв у власному серцi, вони трощать навколо себе все, вибираючи зазвичай зовсiм невинних жертв, котрi навiть не здогадуються про порожнечу всерединi партнера.

А якщо десь потай i здогадуються про нарощену в минулому прiрву в тiлi обранця, то, вiдвертаючись вiд неi, iгноруючи ii, тiшать себе, що зможуть заповнити отой вакуум власними почуттями.

Але любов – вона як музика. Ти можеш ii або сприймати, або залишатися глухим до ii мотивiв.

Я ж була занадто романтично налаштованою дiвчиною, аби помiтити трiщини, котрi невiдворотно тягнулися вiд центру мого кохання – вiд НЬОГО. Тодi я ще не знала, що вiн «покохав» (тепер тiльки усвiдомлюю, що коханням цю дiю, так, саме дiю, а не почуття (!!!), назвати аж нiяк не можна) мене за просту банальнiсть.

Звичайно, у пiдземному переходi заговорив до мене, бо хотiв того, чого завжди хочуть вiд життерадiсного молодого тiла у спiдницi та на пiдборах. Адже Украiна – то вам не Австрiя, думалося, мабуть, йому, тут «падцепiть» недосвiдчену слов’янську зозульку, а не якусь фемiнiстичну арiйку в мештах без пiдборiв, буде пiвгодинним дiлом. Тим паче, коли кишеню грiють чималi добовi за вiдрядження.

Часом менi здаеться, що вiн отримав бажане тiльки завдяки слiпому.

Бо вирiзнив мене iз натовпу, точнiше, я сама вирiзнилася, стоячи збоку й нiмо всотуючи в себе музику, не звертала уваги нi на що iнше, крiм натхенного обличчя старого. А потiм Ігарюша псевдополюбив мене за те, що несподiвано виявив, як слiпо я, пещена батьками вiсiмна-дцятилiтка, не помiчаю його недолiкiв. Але вiн, о Боже, це також з’ясувалося лише згодом, нiколи не вiрив у мою наiвнiсть! Нiколи не сприймав за чисту монету те, що дiвчина, котра вiддалася йому всiею душею, бо любила, як щось неповторно-чисте, не була розпусною та досвiдченою, а просто настiльки закоханою, що вичаровувала iз любощiв мистецтво. Нi ж бо! Треба то все було споганити нетверезими зауваженнями:

– Дiанка, а сколька у тебя била партньоров до меня?

Та й це ще не все, бо такi фрази лунали тiльки на самому початку вiдносин, коли смiливостi вистачало рiвно настiльки, аби вже показувати своi пiдозри, але не вкладати iх до чашi власноi тупостi та примiтивiзму.