Віртуалка

Тому тiльки для тебе, любий Тонi, я кажу, що його слова вилилися з апарата зеленою гiркотою до мого вуха. Воно навiть болiло пiсля того ще день, бо не хотiло транслювати до мозку його цинiчноi вiдповiдi:

– Толька в самам начале, Дiана. Знаеш, патом как-та не смог. Будта атрезало. Ну а сейчас… ти же сама панiмаеш…

У ту зовсiм не слушну мить, тримаючи в руках слухавку, я раптом побачила перед собою Алега, маминого родича з Сибiру. Вiн приiздив до нас, коли я мала рокiв сiм. Алег часто бавився зi мною. Пам’ятаю, у моiй дитячiй уявi його синя витатуювана оголена жiнка на лiвiй руцi була чимось надмiру забороненим, тим, про що не говорять маленьким семилiтнiм дiвчатам, коли пiдiймають iх i кружляють ними над землею: отi майже дорослi двадцяти-семилiтнi алегi знають, що дiвчатка носять у собi прихильнiсть до далеких родичiв, але не знають, що у дiтей часто прокидаеться перша, ще зовсiм не сформована еротичнiсть ще до шести рочкiв.

Я тодi чомусь згадала Олега, котрий на прощання мiцно стис мене в обiймах на входi до аеро порту i, навiть не здогадуючись, що вiн у моему життi – перша втрата, поцiлував у дитяче, закрите рiденькою чiлочкою, чоло.

Знаеш, Тонi, то вже в Іспанii, проводячи паралелi, я докумекала, що, можливо, моi почуття до Ігарьочка з Омська були продовженням незакiнченоi любовi до Алега-сибiряка. І що, можливо, саме його, Ігарюшина вимова, так схожа на Алегову, привернула тодi мою увагу, витягнула iз закиданоi крихiтними пiщинками минулого пiдсвiдомостi оту дитячу, сподiваюся, едину за життя, безпораднiсть, ту, котру я ще тодi анi зрозумiти, анi пояснити не могла, i накинула ii на iншого росiянина в надii завершити щось, що все ще не зазнало кiнця.

«Патом как-та не смог…», а ми саме качалися з Олегом по зеленiй травi у котромусь iз паркiв Франкфурта. Тонi, та трава вже тодi пахла менi тим, що так ревно прививали менi своiм прикладом батьки. Вона носила запах кохання.

Наступного ранку, пiсля силомiць нав’язаноi та невдало виконаноi ролi клiента, Тонi, вiн вiдвозив мене до аеропорту.

Моi вiдвiдини прабатькiвщини вже давно були запланованими, а квиток – заздалегiдь куплений батьком. Ігарюша насуплено мовчав, тримаючись за кермо, мов за рятiвний круг. Я ж, перебираючи в руках ремiнець моеi сiроi торбинки, наважилася сказати оте завуальовано-агресивне:

– Ігарюша, все, що я роблю, чиню тiльки з думкою про тебе.

– А я чо – прасiл тебя? – злiсно висичав вiн крiзь завжди по-хворому блискучi губи.