Віртуалка

І я вже тодi пiдсвiдомо розумiла, що воно, ось це створiння, це кохане ведмежа, ну не твайо воно, не твайо, девушка, але вiдпустити боялася, бо боялася покинути ось так просто i банально мрiю кольору шкiри своеi майбутньоi дитини, донечки, його кровинки, про яку я потай i вголос мрiяла майже щодня.

Але вiн був холодний i невблаганний. Мiж нами, на перший погляд, нiчого не трапилося, точнiше, ми не сказали одне одному нiчого жахливого, нiчого, що могло би свiдчити про конфлiкт. Просте, здавалося б, непорозумiння.

Перша сварка. Тонi, якщо тобi це так важливо, то вона була темно-синього кольору холодного й осiннього Чорного моря.

І хоча я засумнiвалася в Ігарьочку, та це були ще тiльки першi хвилi мого коливання. Їх можна було заспокоiти, мене – як малу дитину, саме таку, про яку я мрiяла, аби змiцнити наш союз – заколисати. Та, мабуть, досвiдченiший за мене чоловiк знав, що приспати – це не уникнути майбуття. І вiн, уже розлучений, покинутий, не мiг не боятися мого винурення iз стану закоханого сну.

Блiн, як важко бути людиною, котра не знае компромiсiв, подумалося менi, а вголос, переповнена безсиллям, люттю, нерозумiнням нас обидвох, ображена, майже прокричала голосом раненоi дитини:

– Та почеши свою едину борозенку Дусей Кулачковой, кретин!

Я не знала себе такоi. Жодного разу не пiдвищувала тону. Нi в батькiвському домi (там не було потреби), нi у школi (там не було смiливостi, бо ж пам’ятаю, що були й iншi дiти емiгрантiв, котрi поводилися не так, як я, – вихована м’якохарактерними батьками, такими, котрi не вмiли твердо протистояти обставинам i навiть тут, у свiтi вiльних людей, маючи уже нiмецьке громадянство, вiдчували себе нiким iншим, як азюлянтами), нi в жодному разi у нашiй iз ним хатi.

Нажахана, я мовчала, давлячись сльозами та шмарклями, котрi так i лилися з мене, непроханi. Менi так хотiлося, аби вiн простягнув до мого колiна свою блiдо-синюшну руку, пройшовся моею запакованою в джинси литкою, зробив шкiру вкотре гусячою, подiлився своiм теплом. Цей жест мiг би врятувати нас, я би стала колишньою. Бо чекала вiд нього тепла не тiльки в обмiн на мое, чекала на його руку, котра пiдтримае мене, не дасть пiрнути у лоно мимовiльноi, у принципi дурноверхоi та порожньоi по своiй афективнiй сутi, агресii.

Та вiн не шукав примирення. Здаеться, вiн, мiй Медведь, носив у собi розлуку вже давно. Вiн не мiг не знати, що трапиться пiсля мого повернення до Вiдня. Але по-зрадницьки не говорив менi нiчого, я ж просто вiдчула його.