Віртуалка

І то вже потiм, у Вiднi, я зрозумiла, що мала перед собою одну з найкращих моделей сiм’i. Одне слово, менi поталанило вже на самому початку. Я була зачата в любовi i в нiй народилася. А це вже немало. Але мову вестиму зовсiм не про них, моiх найрiднiших. Вони залишилися у не рiдному для них Франкфуртi. Балканка-мати та киянин-батько. Мене ж, вiсiмнадцятилiтню, пiдiйняло першим сильним вихором кохання i понесло у свiт, котрий, як менi здавалося, тримав для мене у кишенi сотнi веселкових барв. Вiд однiеi всепоглинаючоi любовi, любовi до батькiв, я вiдразу, ще не вмiючи знаходити середини, перекинулася на iншу – до чоловiка, партнера, та таку пристрасну, таку шалену, якоi мене навчила наша циганська пiсня.

Слiпий номер два

Трагiчний

Першим свiдомим слiпцем мого життя став той, у Киевi. Менi саме мало стукнути вiсiмнадцять, i я вперше поiхала до Украiни сама. Перед тим була тiльки в дитинствi – з мамою, коли вже отримали нiмецьке громадянство. Брудна гiтара та зашкарублi пальцi старого привертали мою увагу щоранку та щовечора, коли я поверталася до квартири батькового шкiльного товариша, у якого мешкала.

Той пiзнiй вечiр, коли я, усмiхнена, на крилах пустощiв, зачарована краiною моiх батькiв, котрi виплекали i в менi повагу до неi, навчили мови, летiла до багатоповерхового будинку, не став винятком. І я, радiсна, у черевиках на високих пiдборах, розфарбована зовсiм не по-европейськи, мов перед кривавою сутичкою з iндiанцями, як завжди, на хвильку зупинилася перед ним, спiвцем, аби мить знову, вкотре, дати себе зачарувати вдалим поеднанням витончених звукiв його гiтари з бiдацькою зовнiшнiстю. Нiмецькi безхатьки – зовсiм iншi. І навiть горе та знедолена тривога в iхнiх очах – зовсiм не такi, як у позирках украiнських бiдолах.

Я дуже люблю музику. Це у нас сiмейне. Генетичне, так би мовити. Як заспiвае на котромусь iз свят батько, то його друзi-нiмцi, котрi й не звикли супроводжувати застiлля музикою, – з повагою у поглядi замовкають.

Мама ж моя – вроджена танцюристка. Вона i мене, шестилiтню, вже вiддала до музичноi школи.

Саме бiля киiвського слiпого мене вперше побачив Ігор. І його не залишили байдужими моi повнi натхнення очi. Той був справжнiм енергетичним вампiром, але я ж iще не знала, що вiн вишукуе когось такого невинного, як я: того, хто сам, добровiльно вiддасть йому все свое внутрiшне тепло, того, хто живитиме його невпевненiсть своею заслiпленою любов’ю.