Сойчине крило

Хто найгрубшим голосом потягне, того ми з’iмо.

Почали спiвати. Хотiв Вовк тонесенько затягнути, та як завие грубо: у-у-у! Тут всi кинулись на нього та й роздерли.

Лишилося iх двое: Кабан i Лис. Подiлилися вони вовковим м’ясом. Кабан швидко з’iв свою частину, а Лис трошки з’iв, а решту сховав пiд себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема чого iсти, а Лис усе в куточку сидить, витягае по шматочку м’ясо та й iсть.

– Що це ти, кумочку, iси? – питае його Кабан.

– Ой, кумочку, – зiтхае Лис. – Що маю робити?! Свою власну кров п’ю з великого голоду.

Зроби й ти так само. Прокуси собi груди та й висмоктуй помалу свою кров, то побачиш, що й тобi легше стане.

Послухав дурний Кабан. Кликами розпоров собi груди, та поки дiйшов до того, щоб напитися своеi кровi, то увесь кров’ю пiдплив та й помер. От Лис тодi й кинувся на його м’ясо i ще кiлька днiв мав що iсти. Та далi не стало й кабанячого м’яса. Сидить Лис у ямi, й знов йому голод допiкае. А над тiею ямою стояло дерево, а на деревi Дрозд гнiздо в’е.

Дивиться Лис на нього з ями, а далi почав промовляти:

– Дрозде, Дрозде, що ти робиш?

– Гнiздо в’ю.

– Нащо тобi гнiздо?

– Яець нанесу.

– Нащо тобi яйця?

– Дiтей виведу.

– Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цiеi ями не визволиш, то я твоiх дiтей з’iм.

– Не iж, Лисику, зараз тебе визволю, – просить Дрозд.

Дрозд горюе, Дрозд нудьгуе, як йому Лиса з ями добути. От вiн щодуху полетiв лiсом, почав збирати палички, гiллячки та все в яму кидае. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках iз ями вилiз.

Думав Дрозд, що вiн пiде собi геть, та де тобi! Лис лiг пiд Дроздовим деревом та й говорить:

– Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?

– Вивiв.

– Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоiх дiтей поiм.

– Не iж, Лисику, я вже тебе нагодую.

Дрозд горюе, Дрозд нудьгуе, як йому Лиса нагодувати. Далi надумав i каже Лисовi:

– Ходiмо зо мною!

Вийшли вони з лiсу, а попiд лiсом польова дорiжка йде.

– Лягай тут у жито, – каже Дрозд Лисовi,– а я буду мiркувати, чим тебе нагодувати.

Бачить Дрозд, дорiжкою баба йде, чоловiковi в поле обiдати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в водi обмочився, в пiску забруднився та бiгае по дорiжцi, пурхае сюди й туди, немов зовсiм лiтати не може. Бачить баба, пташина мокра та немiчна.

«Дай, – думае,—зловлю оцю пташину, принесу додому, буде забавка для дiтей».

Пiдбiгла трохи за Дроздом— вiн бiжить, пурхае, а не летить. От вона поставила кошик з горшками на дорiжцi, а сама давай Дрозда ловити.