Сойчине крило

Вони бачили, що Ворона з ланцюжком спускалася недалеко вiд землi, а потiм пiдлетiла вже без ланцюжка. Значить, десь тут його випустила! Почали шукати, аж далi один, угледiвши дупло, зазирнув до нього i побачив, що ланцюжок блищить усерединi. Зараз вони розкопали нору, аж бачать, у норi, звившися в клубок, лежить величезна чорна Гадюка. Не питали слуги, що Гадюка в крадiжцi зовсiм не винна, витягли ii з нори i вбили, а ланцюжок забрали.

А Ворона дуже врадувалася, побачивши смерть свого ворога, i з того часу жила собi спокiйно.

Королик i Ведмiдь

Ішов Ведмiдь з Вовком по лiсi, аж ось зацвiрiнькала якась пташка у корчах. Пiдiйшли ближче, а маленька пташка з задертим хвостиком скаче по гiлках та цвiрiнькае.

– Вовчику-братику, а що це за пташка так гарно спiвае? – запитав Ведмiдь.

– Цить, Ведмедю, це Королик! – шепнув Вовк.

– Королик? – прошепотiв i собi переляканий Ведмiдь. – Ой, то в такiм разi треба йому поклонитися?

– Авжеж, – каже Вовк, i обое поклонилися Короликовi аж до самоi землi.

А Королик навiть не дивиться на них, скаче собi з гiлки на гiлку, цвiрiнькае та все задертим хвостом махае.

– Чи бач, яке мале, а яке горде! – бурчить Ведмiдь. – Навiть не гляне на нас! Цiкаво б було хоч раз заглянути, як там у нього в палатi.

– Не знаю, як воно буде, – мовив Вовк. – Я хоч i знаю, де його палата, але заглядати до неi нiколи не посмiв.

– А що, страшно хiба?

– Страшно не страшно, а так якось не випадало.

– Ну, ходiм, я загляну! – промовив Ведмiдь.

Прийшли до дупла, де було Короликове гнiздо, та тiльки що Ведмiдь хотiв заглянути досередини, аж тут Вовк— сiп його за полу.

– Ведмедю, – прошепотiв, – стiй!

– А що там таке?

– Не бачиш, он Королик прилетiв! А от i його Королева. Незручно нам заглядати при них.

Ведмiдь вiдiйшов з Вовком у кущi, а Королик i його дружина влетiли до свого дупла, щоб нагодувати малят. Коли вони повилiтали, до дупла наблизився Ведмiдь i заглянув досередини. В дуплi було, як у дуплi: прогниле дерево, трохи пiр’я настелено, а на пiр’i п’ятеро маленьких Короленят.

– Ну, хiба це королiвська палата! – скрикнув Ведмiдь. – Та це якась нора! А цi писклята хiба королiвськi дiти? Тьху, та й поганi ж, приблуди!

І, сплюнувши сильно, Ведмiдь хотiв iти собi геть, аж тут маленькi Королики як запищать у гнiздi:

– Го, го, пане Ведмедю! То ти на нас плюеш? За цю образу ти мусиш нам тяжко вiдповiсти.

Ведмедевi аж мороз пiшов поза шкiрою вiд цього крику.