Сойчине крило

Роби, не бiйся, я свое зроблю.

Побiгла Лисичка до корча, виiла решту меду з горщика, з’iла решту паляниць, усе поперевертала та й iде до Вовчика.

– А що, вже вiдбула хрестини?

– Та вже.

– А хто ж знову народився?

– Хлопчик.

– А як же ж його охрестили?

– Остаточок.

– Ну, що ж, нехай здоров росте!

Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднiв, та все якось соромиться признатися, а далi кинув мотику та й каже:

– Ну, тепер досить. Чи не пора обiдати?

– Звичайно, пора, Вовчику-братику, – Мовить Лисичка, а сама нiбито копае, пильнуе роботи.

– А ти ж не голодна?

– Та нi, йди сам пообiдай, мене там на хрестинах вгостили.

Пiшов Вовчик у корчi, дивиться— ого! Горщик порожнiй, аж вилизаний вiд меду, кошик перевернутий, i паляниць анi кришки нема. Аж тепер зрозумiв, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своiм хресникам такi чудернацькi назви давала.

– А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик.

 – Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розiрву i на обiд вiзьму.

Почула Лисиця Вовчикiв крик, побачила, який вiн бiжить злючий та недобрий, i не чекала довго. Дала ногам волю та до лiсу, а в лiсi— шусть у першу нору, яку надибала пiд корiнням старого дуба. Думала, що сховаеться зовсiм, але Вовчик таки встиг побачити кiнчик ii хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибiг та й кричить:

– Ага, ти тут? Вилазь менi зараз! Не сховаешся вiд мене.

Та Лисичка не дурна. Сидить у норi, анi пари з рота.

– Не обзиваешся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.

Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортае. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не оглядiлася Лисичка, а клюка— хап ii за ногу. Нора тiсна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що е сили. От Лисичка, хоч i як iй мурашки поза плечима бiгали, почала реготатися й кричати:

– Ото дурний! Зачепив за дубовий корiнь та й тягне.

Думае, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справдi за дубовий корiнь.

– Ай-ай-ай! Моя нiженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радостi так почав тягти, поки аж сам не змучився i клюки не зламав. Тодi плюнув i пiшов геть i зарiкся бiльше з Лисичкою мати справу.

Вiйна мiж Псом i Вовком

Був собi у господаря Пес, що жив у великiй дружбi з Вовком.