Роман про людське призначення

енних новинах (преса, звiсно, вiльна, тiльки пощо заради якихось там задрипанцiв з неiснуючоi нацii зайво роз’юшувати медалогрудого вiд плечей до колiн сусiду?) про украiнськi демонстрацii на знак протесту, що в особi Мороза червонi царi видушують весь украiнський народ (б’ють, та ще й плакати не дають), який попри тристалiтне перебування пiд братньою рiзалкою-чоботиськом не хоче перетворитися на росiян, – Федоровi з чiткiстю, що випалювала мозок, запам’яталося, що Безручко говорив про людське призначення тiеi митi, як Юнона, на пронизливий, аж фiялковий звук сопiлки, цибато виметнувшися з- пiд Безручкового стiльця, по-лелечому (Федiр виразно побачив, як у неi за кiлька крокiв видовжилися ноги й дзьоб, та й, зрештою, де ж би гуска ласувала гадюками?) проковтнула обох отрутоносцiв молодого з улишайованою церою факiра, який, разом з старшим фiялково утюрбанованим напарником, що мiдяним молоточком поклепував по бляшаному горнятi, виступав у каварнi, замiсть тиждень тому заповiдженого, – так само, як i факiри, модного, – гiтариста, через якого Федiр, бажаючи зробити Марiйцi бодай невеличку приемнiсть (це було його едине право на Марiйку), домовився зустрiтися у каварнi «Пiд зеленим розмарином», куди Федора вперше завiв був Перекотигора пiсля вистави «Едiпа», який тодi остаточно зiпсував Федоровi настрiй.

Тобто, настрiй у Федора тодi i так був зiпсований, i Перекотигора нiколи не затяг би його до кепсько провiтреного примiщення, аби йому двi години перед очима мигтiли переслiдуванi долею постатi, нехай i на дарованi квитки, якими Перекотигору ощасливили Богатирчуки, що мали постiйний абонемент на театри й концерти i того вечора чи то через гостей з-за океану, що наiжджали на лiтнi семестри послухати курсiв украiнознавства, чи то через хворобу не змогли вiдвiдати вистави, – якби Перекотигора не завiв мову про Христю Ящукiвну.