Роман про людське призначення

Федiр не мав жодноi охоти (хоч саме цього й не випадало казати Перекотигорi, який на пунктi Христi виявляв надмiрну подразливiсть) слухати про походеньки ледаща-Ящукiвни, яка, як то увiйшло в звичку серед молодi, що, народившися на емiграцii й вирiсши пiсля непам’ятних таборiв у достатках i вже, звiсно, не знаючи смаленого вовка (та й звiдки iй знати, коли перед очима, переливаючися через вiнця, буяв добробут чужинецького свiту, а оповiдi батькiв про жахи, переслiдування, а найгiрше Украiну, – яка фоерверком виринала iз задротованого небуття лише тодi, коли треба було зашельмувати украiнцем якогось покруча, убивцю, пройду, – протейне перетворення – з неiснуючоi нацii на нацiю падлюк, шельм i головорiзiв, – усi народи, як народи, а украiнцi – то iх взагалi нема, тьху, порожне мiсце! то на мить появляються лише в людиноненависницькiй подобi, аби одразу ж щезнути, перетворившися на коров’ячий хвiст росiйськоi, польськоi чи ще якоiсь вартiснiшоi нацii; видно, iм Господь вклав геенну люту у груди, – причина, чому незрiвняний ощасливлювач людства Йоська, яким ще й досi захоплюються гниляки в достатках, i носився зi спасенною думкою винищити сорок мiльйонiв цього мазепинсько-бандерiвського гаспидного кодла, щоб воно не ворохобило единонедiлимноi iмперii – викликали тiльки роздратування, адже то був батькiвський, а зовсiм не Христин досвiд, що то обходило! – бож серед угодованих, державних, самозакоханих нацiй, – на молоденьких очах Христi наймогутнiшi держави ще не лускалися мильними бульбашками, i чого iй було вже тепер хвилюватися, що на цьому свiтi нема нiчого сталого? – непристойно виглядали бездержавнi затятi провiнцiяли, якi навiть не належали до вибраних народiв i, замiсть розчинитися в навколишнiй повноцiннiй стихii, жили якимось загумiнковим Гралем-Украiною, котру червонi единонедiлимники до ноги викорiнювали «на власнiй не своiй землi» i для якоi серед пихатих молохiв не було мiсця, а чому ж би то Христя мала належати до тих, яким нема мiсця пiд сонцем?) пустилася берега попри порядних i шанованих батькiв, а, може, саме й тому (як на Федора, то в найпоряднiших родинах найчастiше й плодяться виродки й гнила немiч, а тут ще й пещена одиначка, розвезений кусень безсердечного м’яса, що його злигоднi й поневiряння не перетворили на людину, оскiльки змалечку самi вареники плигали в рот? Куди зайшло б людство, якби людина всю свою енергiю не витрачала на те, аби вилiзти зi злигоднiв.