Роман про людське призначення

Хiба може iснувати жiнка без рiсочки м’якости, безунутрiшнього тепла? Звiсно, може, чого тiльки не iснуе, лише чого тодi вартий весь свiт? Хiба хмара отаких розбещених вишкребкiв, як Христя, ладна замiнити, нехай дещо постарiлу, – проте i Христя не ходитиме все життя у вiсiмнадцятилiтках, за десять рокiв ii вибрики стануть нестерпнi, за двадцять i поготiв, а що таке двадцять рокiв? день, не бiльше, вiк людський надто короткий, а для жiнки й поготiв, адже йому самому, Федоровi, який ще вчора ганяв хлопчаком, не знати й коли, вдарило пiвсотнi, – ну i де ж отаким розперезаним Христям замiнити нехай дещо передчасно згарьовану, – Марiйка ж нiколи не мала часу дбати про себе, а лише про iнших, – але яку незрiвняно променисту Марiйку, бiля якоi свiт стае кращим, людина значущiшою й свiтлiшою?), та Перекотигора затявся, не виключене ще й тому, що йому досi надто легко давалися перемоги (нема ради, красень!), i лише Христя, одразу допустивши його до лiжка, так само вiдразу по-чоловiчому вiдкинула коротко ощасливленого, вислизнувши з-пiд його волi (бож чи не на другий день Перекотигора кляв усе на свiтi, а найлютiше Христю, що мало не в його присутностi злигалася з плюгавеньким, як зiгнута жердка, Влодком Мацюком, i це не давало Перекотигорi промитоi води), змушуючи навiженого (а в якi мишачi нори не заганяе чоловiка любов), замiсть бiльше часу присвячувати малярству, до якого мав не абияке покликання (це Федiр не раз чув i вiд Петра Голика, i вiд Остапа Лiсового, не кажучи вже про Крука та Гнiздовського, коли останнiй приiздив з Америки показувати дiапозитиви зi своiх по-китайському вивершених дереворитiв), вдаватися до тих закуткiв свiдомости, де на людину без надiйного провiдника чигае небезпека.