Роман про людське призначення

Тодi Федiр одразу збагнув, що то нечистий (бож саме таким бачили його старшi люди, про що Федiр не раз чув вiд iхньоi торопленоi кербудихи Даниленчихи, яку нiмцi згодом розстрiляли за те, що вона переховувала й допомагала всiм, хто приблуджувався до ii порога так, як вона сама, завдяки незбагненному щастю, з вимерлого вiд голоду села на Полтавщинi приблудилася до однорукого п’янички-кербуда Даниленка, за якого вона згодом пильнувала будинок i особливо подвiр’я, де вiчно з сусiднiх кварталiв товклися ватаги малолiтнiх шибайголiв, котрим Даниленчиха, навiть до тих, що в десять рокiв могли пирнути ножем беззахисного недотепу, вмiла промовити до серця й озлобленого розуму ще й тому, що смерть, яка вивалила всiх ii близьких, зробивши ii, ставну дiвчину на виданнi, торопленою, випалила в нiй страх, що обертав навколо неi людей на полохливих хробакiв, що млiли вiд власноi тiнi, наслiдком чого Федiр вiд неi й чув багато дивних розповiдей, – i це тодi, коли конопатий за далеко невиннiшi оповiстки гноiв людей по Сибiру, де й Даниленчисi зiгнити б, якби не виняткова ласка Провидiння, що зберегла ii, аби вона дещицю розповiла, – зокрема ж про сатану та рiзнi його подоби), котрий знову гуляе Украiною (в який уже раз!), нагромаджуючи до неба трупiв, i, заки усвiдомив, що вiн, Федiр, чинить, перехрестившися (мати, вiдколи забрали батька, нiколи не говорила з ним про релiгiю, i всi своi молитви Федiр знав вiд Даниленчихи), метнув ножа всередину вихора i, вже падаючи вiд смердючого струменя гноiсто-фiялковоi крови (не дарма згодом кожну небезпеку для Федора заповiдав собою фiялковий колiр), що, бризнувши з осереддя вихора, звалив його з нiг, Федiр, ще заки зiмлiти, запам’ятав той осяйний меч, котрий на секунду вдарив в усi клiтини, зробивши його назавжди iнакшим, нiж вiн був досi: вiн, Федiр, бодай на якусь мить зупинив духа тьми, уперше зустрiвшися вiч-на-вiч зi злом, яке тепер не даватиме йому промитоi води (вже тодi Федiр збагнув, а може, – внаслiдок унутрiшнього потрясiння, яке вiдкинуло його з позему людини до позему дрозда, калкана, перегузнi, – то лише прокинувся в ньому замулений досвiд незчисленних поколiнь: зло не терпить, коли з нього зривають личину, розпiзнавши, чим воно е насправдi, i намагаеться лiквiдувати надто прозорливих свiдкiв, аби людина нiколи не тiльки не добiгла, а й навiть не усвiдомила свого призначення, заради якого, як згодом запевняв Безручко, i пущено з нуля в рух усi галактики зi свiтами й антисвiтами), бож влада диявола тримаеться виклю