Роман про людське призначення

чно на тому, аби чоловiка залякати, звiвши його до самих кишок, щоб вiн i гадки не мав випростатися з кривавого гнойовища й глянути на зоряне небо, яке саме тодi (хоч то сталося пекучого полудня(й увiйшло Федоровi в груди на шляху серед куряви, де вiн лежав з потовченою спухлою ногою, яка ще тиждень пiзнiше завадила йому вислизнути вiд нiмцiв, i з вивихненою рукою, яку йому вправила жiнка дядька Пилипа, що пiдiбрав непритомного на драбинчастий вiз, гадаючи, що хлопця пристукнули новi господарi, й завiз до себе до хати, яка Федоровi попервах здалася не хатою, а рухомою, завбiльшки з Лавру, порхавкою, що посерединi вiд Пилипового голосу надсипалася тропiчним квiтником, де переважали дерева-мальви, хоч пiзнiше в джунглях Федiр нiколи не подибував таких чавунно-амебних, кожна завбiльшки з долоню, морквяно-вогнистих квiтiв, фiртку, крiзь яку до рослинного тунелю, котрий, може, й справдi вiв до Аiду, адже хто зна, де i якi саме дороги ведуть до пекла? – iм прочинив-iжатець, що iв сиру картоплину з тим самим сумнозосередженим виразом, як той iнший iжатець, котрий так сподобався Федоровi, ще перед вiйною в Киiвському зоопарку, куди Федора водила мати до арешту батька, – Пилипенкiв iжатець-фiрткар, праобраз професора Будника, з яким Федiр роками пiзнiше познайомився в Мiттенвальдському таборi i який остаточно переконав Федора, замiсть клясичноi фiлологii, замилування до якоi Федоровi з пелюшок прищеплював батько, мрiючи, що бодай сина не калiчитимуть, як його, i Федоровi пощастить здiйснити, що йому самому не дали здiйснити, – йти студiювати архiтектуру, оскiльки фах будiвничого вiдкривав молодiй людинi ширшi перспективи заробiтку, нiж жебрацька фiлологiя, з якою хiбащо доведеться крутити коровам хвости на якiйсь заокеанськiй фермi, де ласкаво нададуть притулок здоровiшим безбатькiвщинникам, – i власне тодi, – не виключене, що й справдi вiд присутности iжатця, бо на Федора тварини завжди дiяли заспокiйливо, i вiн iх нiколи не боявся, – так, власне, саме тодi, коли Федiр уже призвичаiвся, що крiзь глинянi стiни вiн бачить лiпше, нiж крiзь побiльшувальне скло, оскiльки йому видно всю землю, а, якби вiн трохи напружився, то й усю свiтобудову, хоч.