Роман про людське призначення

вжди заходило, хiба людина, вийшовши з печери, хоч трохи змiнилася? – якби кожен шаленiв вiд самоi присутности того, хто йому не до вподоби?) сам починав вибухати (за що згодом його незмiнно палив сором, що вiн не пануе над собою), коли трохи довше вислухував Рафаеля, i то незалежно вiд того, чи Халява оповiдав про незакiнченi симфонii (вистачало Рафаелевi розтулити рота й повести розблягузкування про свою теорiю музики, засновану, як вiн уточнював, на iнших, нiж знаних досi, звукових коливаннях, оскiльки навiть Шенберг не додумався розщепити сам тон, так би мовити, музичний атом, як Федора опадали сумнiви, i це попри свiдчення Романа Навроцького, який чи не единий бачив Халявинi партитури, не забуваючи пророкувати iм п’едестальне майбутне особливо тодi, як Рафаель захоплювався Романовою грою на скрипцi, – чи Халява здатний покласти на ноти бодай коломийку, бож коли Рафаель узявся був диригувати на святi украiнськоi незалежности, йому розлiзлася вся оркестра, яка нiбито змовилася, аби засвiдчити свою солiдарнiсть з Софiею Крижанiвською, яку Рафаель дисквалiфiкував як солiстку, – хоча з миттю, як Халява щезав, Федiр одразу ж розм’якав усерединi, ладний списати всi цi сумнiви на карб упередження, спричиненого не iнакше, як його, Федоровим, поганим характером; упередження, що, як i кожне упередження не мало нiчого спiльного зi справжнiм Халявою), чи заходжувався розважати товариство масними анекдотами й просторiкувати про любовнi пригоди (це тодi, коли поблизу не стояла ревнива Катруся-Атена, що рiдко траплялося), i цi i анекдоти, i любовнi перипетii дратували Федора ще бiльше, нiж Рафаелевi – усе ще, за його висловом, iз надмiрноi вимогливости до себе – незакiнченi симфонii, бо Федiр не мiг уявити, аби десь справдi, крiм ручоi Катрусi, знайшлася жiнка, котру хоч на мить привабила б переливна туша Рафаеля-Мiкель- Анджельо (Федiр дав би собi голову вiдтяти, що й Катруся виконуе при Халявi не жiнчинi обов’язки, а другоi мами, i то навiть тодi, коли Катруся-Атена на монолiтний подив усiх своiх знайомих народила близнюкiв i, – ще бiльша дивина, – зрештою, може, й справдi людина нiколи не бачить найсуттевiшого в iншiй, орiетуючися на випадковi, нiби характернi, а в дiйсностi поверховi, захиснi ознаки, якi тiльки затемнюють i утруднюють розумiння iншоi iстоти? – замiсть назвати нащадкiв бодай Кастором i Полiдейком, як того очiкували мiсцевi свiточi, чи хоча б Сезаном чи Ван Гогом, – охрестив же Кость Прощук своiх дiвчаток Пеламiдою й Атериною, за допомогою професор