Роман про людське призначення

Тодi в ньому пройшов усепоглинальний обвал: однiею (вцiлiлою вiд навколишньоi апокалiптичноi мутацii) поисковою часткою крiзь усi клiтини розпанаханого ества (Федiр уже нiколи не мiг забути того вiтру, що тодi дмухонув його серединою) вiн ясновидно стверджував: людина, що вiдiбрала життя iншiй (незалежно вiд обставин i причин, – причини – зовнiшне, а не внутрiшне виправдання), знехтувавши людянiстю, задля якоi, може, единоi, i свiт творено, щоб iз хижого м’ясожера видушилася людина, – стрибнула назад до позему звiра, секундним учинком вiдкинувши мiньйони рокiв повiльного вилюд- нення до свiтла, i вибачати вбивство – це санкцiонувати знищення iншоi iстоти, ставши й самому спiвубивником, внутрiшньо скоротившися до нуля, – i однак перетинаючи й унедiйснюючи це усвiдомлення, якась iнша частка його нутра, палющий, щемливо-немощний гнотик, ладний кожноi митi вибухнути водневим смолоскипом, – пробачала й виправдувала, бож тодi у полiцii Перекотигора не тiльки не обернувся для Федора на мерзенну, ницу тварючку в людськiй подобi, ладну заради спасiння власноi шкури (а часто навiть не задля спасiння, а з самого переляку перед можливою небезпекою, котра за мить обертаеться тiнню вiд хмарини, якоi вже й слiду не лишилося) перекусити iншiй горлянку, анi трохи не мавши з того приводу мук сумлiння (де сумлiння усiх тих мiльйонiв убивць, якi ще ходять по землi? чи це залежить лише вiд оточення, яке людину, – а де ж тодi вiльна воля? – з колиски запрограмовуе на найнижче й найвище?), бож iнакше хiба можливо, аби людина з такою немовлячою легкiстю здолала нагромаджувати (i то дедалi ретельнiше, кубометрами до неба) стiльки трупiв за кожноi людожерноi доби, котра чатуе на людську душу на кожному наймiкроскопiчнiшому зламi свiдомости, на кожному найнезначнiшому життевому закрутi (хiба не вiд такоi мачини в мисленнi гинули цiлi народи, iмперii й континенти?), незалежно, чи йшлося про зайву лiтеру в абетцi, спосiб думання (а це ж те саме), чи гагiографiчну довжину бороди основоположника загумiнкового вчення, згодом возведеного в непомильну, весь свiт руйнуючу догму (всi догми непомильнi й руiнницькi, i що людожернiшi, то непомильнiшi, ймовiрно, хоча б тому, що людина засадничо не терпить iнакшости, нове завжди лякае небезпекою повороту до хаосу й небуття, бож хiба нетерпимiсть – це не своерiдний, нехай тупий, нехай ниций, але таки захисний iнстинкт самозбереження, що його природа вклала в усе живе, на рiзних площинах свiдомости давши йому iнше осмислення? – наслiдком чого згра