Роман про людське призначення

я шпакiв i задзьобала канарку, що вилетiла з клiтки, на очах у Федора тодi, коли вiн щойно повернувся з Перу i жив на горищi в Данька Бабинського, який Щоранку викидав з вiкна сiтку ловити передранковi, наснажнi сни, щоб за допомогою iхньоi енергii, як альхемiки збирають росу для виготовлення фiлософiчного каменя, скеровувати в рятiвному напрямку долю свiту, – як це вiн пояснював нетямущому Федоровi), – а його серце лускалося, вболiваючи за Перекотигору, як за самого себе (щоправда, згодом, як усе вияснилося, хоча за те вияснення В’ячеслав Колодiй заплатив життям, Федiр з подивом ствердив, що за себе вiн нiколи так не вболiвав, як тодi за Перекотигору, котрий не доводився йому нi сватом, нi братом, але, видно, якийсь кусник Федорового ества, не знати, яким чином, з’еднував його з Перекотигорою на тих глибинах, куди не досягае розум, бож iнакше хiба Федiр так потерпав би за Перекотигору?), i вiн силкувався витягти його на рятiвну кладку, випростати (нехай i крiзь шпарку) над каральними мечами, вдмухнути надiю, що цей iз суцiльних вогневергальних пащек сiрчаний просвiток ще якось обернеться на пелюстковий свiтанок, а, головне, незалежно, як справа далi покотиться, вiн, Федiр, Перекотигорi не суддя, хоча саме тодi, як Перекотигора просторiкував про iмператорських конкубiн, Федора заливала не пiдозра, а майже маячна певнiсть, що Ігорева смерть – не самогубство (ще того ранку, як Дмитро Шаповал прибiг до нього з новиною, що Ігор наклав на себе руки, Федiр одразу вичув: то не самогубство, i це вiдчуття його не зрадило), а Перекотигоринi значно глибшi й давнiшi, нiж то Федоровi спочатку здавалося, порахунки, якi рано чи пiзнiше мусiли закiнчитися гвалтовною смертю чи Перекотигори чи Ігоря, оскiльки нi один, нi другий не могли дихати тим самим повiтрям, хоча згодом, – проте не вiд Перекотигори, який i значно пiзнiше нiколи про це й словом не прохоплювався, а вiд Юска Дитинця, – Федiр довiдався, – i то лише тому, що Юско вихилив дещицю зайвого, затявшися, нiби вiн не хмелiе, – що тодi в полiцii Перекотигора мучився, однак не за себе, як то Федоровi здавалося, а за нього, Федора, щоб вiн остаточно не засипався, розповiдаючи про Ігоря подробицi, якi потрапила розповiдати лише людина, котра бачила небiжчика в останню хвилину.